…І віра, і надія, і любов

31 октября 2011 | ІСТОРІЯ | Нет комментариев |

Хор Будинку вчителя Хор Будинку вчителя в Охтирці, певне, ще пам’ятають жителі похилого віку. Жодна визначна подія в місті протягом тридцяти років не обходилась без його участі. Чим же тоді брали за душу самодіяльні артисти? Спогади нині покійної учасниці хору надії Балашової, записані 15 років тому, принесла в редакцію її донька Клавдія Кравченко

«Туман хвилями лягає, гуляє по полю…»

Широко, привільно пливе мелодія української пісні, яку заспівує чоловіча група хору.

«Ох і там, за садом-виноградом, там за садом зеленим…» – срібними дзвіночками прикрашають спів жіночі голоси. І тут же в мереживо хору вплітається м’який, приємного тембру голос Петра Івановича Антонова: «По синьому морю байдарки під вітром гуляють..» Наспіває хор вчителів.

Коли згадую цю мелодію, живими постають перед очима засновники хору: музичний керівник Ольга Федорівна Рєзнікова, режисер Яків Якимович Майтюренко та диригент Сергій Сергійович Жуков. Для нас – хористів ці імена довіку залишаться дорогими і незабутніми. Саме ці вчителі-артисти ввели нас у світ прекрасного, світ музики і пісні, дарували нам радість буття.

Протягом трьох десятиліть жив і працював хор Будинку вчителя, і кожна репетиція була для нас маленьким святом, а кожен концерт – подією в житті. Репертуар налічував понад сотню творів: українських народних пісень, пісень братніх республік, сучасних, а також класику. Десять років хор тримав першість на обласних оглядах, зайняв чільне місце і в Києві, коли мірявся майстерністю з подібними колективами, нагороджений безліччю почесних грамот і дипломів. Жодна визначна подія в місті не проходила без його участі. В районі немає клубу, де б не побував цей колектив. І якою радістю наповнювалися наші серця, коли грім оплесків вдячних глядачів супроводжував кожен номер концерту.

Особливу шану і повагу викликають сільські глядачі. В залежності від пісні обличчя їх то сяяли радістю, то хмурніли тривогою і сумом. А коли виконувалась пісня Пашкевича «Степом, степом…», на словах: «А мати жде додому сина», не соромлячись, плакали матері, вдови і розчулені фронтовики.

А ось уже інша тема в концерті. Зачаровано слухає зал солов’їний голос Марійки Симоненко, котра виконує в супроводі жіночого ансамблю «Весняний вальс» Штрауса. її змінює Віктор Циганков: «Підкручу я чорнії вуса. Чи не вийде дівчина руса…» І так номер за номером – на всі смаки дуети, тріо, художнє читання. А Ніна Сидорова (ліричне сопрано) майже на професійному рівні виконує арію Сольвейг із музичної драми «Пер Гюнт» норвезького композитора Едварда Гріга.

Колектив не обмежувався хоровими творами. В репертуарі були й сценки з драматичних. Наприклад, оперою «Наталка Полтавка» в 1979 році на огляді «Театральна осінь» зайняв перше місце в Сумах. А виконавці були нагороджені дипломами 1 ступеня: Я. Я. Майтюренко (виборний), Ніна Шан-диба (Наталка), Іван Лук’яненко (Петро), Віктор Циганков (возний), Іван Топчій (Микола), Надія Балашова (Терпилиха). І все це стараннями і зусиллями К подружжя О.Ф.Рєзнікової та Я.Я.Майтюренка –

людей щедрої душі і безкорисливої вдачі. За 30 літ – жодного платного концерту. Найвищою нагородою для хористів були бурхливі оплески і теплі слова подяки глядачів.

Отакою була наша дружна велика сім я. Як і в кожній, життя не протікає гладко. Так і в нас. Хоч і на сцені, але сварки все-таки виникали. З задоволенням згадую, наприклад, як Одарка із «Запорожця за Дунаєм» воювала зі своїм Карасем. Ольга Федорівна намагається хоч музикою втихомирити розгнівану Одарку, та де там… Так і цокотить, і плаче, і нарікає на свою долю. А Карась і так, і сяк: «Цить, Одарко, годі буде. Перестань-бо вже кричать…» Так ні: «Нехай же чують люди, ні, не буду я мовчать»,- веде своє Одарка. А глядачі раді-радісінькі такій ситуації, бо дуже ж красива мелодія, а голоси у виконавців – слухав би й слухав! Голоси Ніни Шандиби та Віктора Циганкова такі, що кожне словечко без мікрофона чути аж до останнього ряду залу. Нагородив же Бог! А колотнеча на сцені не вщухає, досягла свого апогею. Господи! Як той язик встигає в роті повертатись?! Та ніде, тобі, не зачепиться, ніде не схибить. А ми за лаштунками аж підскакуємо від радості, бо то ж діти нашої родини усе так гарно витинають, і виплекали їх все ті ж Яків Якимович та Ольга Федорівна.

А ось з’являється і сам Яків Якимович – наш «миротворець». Умовляє, що годі сваритися, пора схаменутися та краще послухати «Зенітку» Остапа Вишні, хай і люди в залі посміються… Але що там Одарці та зенітка! Погнала Карася макогоном світ за очі. А люди плещуть в долоні та аж ногами тупотять.

Через хвильку Яків Якимович розмовляє з дідом Свиридом, котрий теше зубочки для граблів:

Скільки, дідусю, вам років?

Та чи 89, чи 99. Знаю, що дев’ять, а яких саме – не пам’ятаю. А от жінку свою Лукерку добре пам’ятаю, бо частенько нас з кумом в облозі на погрібнику за діжкою з сирівцем тримала. Що там Одарка, та й коли це було?! А от моя Лукерка сама на німецькі позиції з рогачем ходила. Ото була жінка!..

Ох, лишенько! Вже й дві години пролетіло, а з залу кричать «мало»!.. Та ми раді вам співати хоч і до ранку, бо любимо пісню до самозабуття, бо в пісні у нас і Віра, і Надія, і Любов.

… Постає питання: чому хору не було присвоєно звання «народного»? Чому? Присвоїли, тільки коли? Тричі за вимогою обласних керівників культури посилались матеріали для присвоєння. Та чи в Сумах, чи в Києві (цього вже я не знаю), видно, вони потрапляли під дуже «товсте сукно», бо присвоїли рівно через 10 років від дня подачі матеріалів. На той час вже пішли з життя наші керівники. Приємне треба робити людям за життя… Для нас, хористів, вони були і залишаються народними артистами, бо вийшли з народу і дарували свій талант і жар сердець – народу. А в наших серцях, доки вони будуть битись, – житиме світла пам’ять про них.

Газета “Роксолана-макси» № 43 от 27.10.2011 года

 



Добавить комментарий

 

Архів сайту по місяцям:

Архів сайту по рокам: