Все життя раніш півнів прокидаються

25 ноября 2011 | ЖИТТЯ РАЙОНУ | Нет комментариев |

P6070020 Коли довелося мені побувати у Хухрі, розговорилася із одним із сільських активістів – Іваном Григоровичем Давиденко. Розмовляли про рідні проблеми населеного пункту, які роками не вирішуються. Аж раптом робить Іван Григорович висновок:

- Не вірю я журналістам, і все! Обіцяють, а не дотримують слова…

- Як же так? Чому це ви так вирішили? – здивувалася я від подібного перепаду настрою у співбесідника.

- Та кілька років тому запрошував я кореспондента написати про одне наше хухрянське подружжя, яке саме відсвяткувало золоте весілля. Що вже пропрацювали люди, чесні та порядні, – то про таких писати треба, а не начальство прославляти. Пообіцяли мені, що приїдуть, а я в свою чергу повірив та й обнадіяв Гавриленків, що в газеті про них напишуть. До цього часу соромно перед людьми, – Іван Григорович з досади аж рукою махнув.

- Не варто впадати у відчай, раз із журналістом розмовляєте. Ведіть до своїх Гавриленків, подивимось що то за люди.

Сільський голова Михайло Яцук, почувши, про що йде мова, підтримав задум односельця й навіть запропонував службового автомобіля. І ось ми під’їжджаємо до ошатного обійстя.

- Гей, а чи є хто вдома? – чимдуж гукає Іван Григорович і заспокоює, – та вдома вони, де ж їм ще бути. Пораються десь по господарству.

Аж тут із крайнього сараю наче випливає величезна корова. Йде, крутими боками похитуючи. А за нею дріботить господиня – Тетяна Гаврилівна. Дізнаюся, що їй 76 років, та вона й досі напрочуд жвава, непосидюча, гостра на язик. Далі з клуні виходить Іван Іванович з оберемком дров. Йому 82 роки, які вже зігнули його спину в дугу і не дають випростатися. Але це не значить, що він втомився від роботи і йому хочеться заслуженого відпочинку. На його руках – підготовка кормів для численного домашнього господарства. І язик ніяк не повертається назвати їх старенькими.

P6070032 Розмова почалася тільки після того, як Тетяна Гаврилівна перевдяглася і причепурилася і посідали вони з чоловіком рядочком на лавці біля колодязя. Скільки ж їм за своє життя довелося переробити всього!

Іван Іванович трудову кар’єру почав у дванадцятирічному віці, ще при німецькій окупації. Після Перемоги закінчив фабрично-заводське навчання, відслужив майже 5 років у армії, потім різні курси. Трудився будівельником, був і завгоспом, і завфермою в колгоспі. Його дружина більше 40 років пропрацювала дояркою. Вдосвіта поспішала на ферму, де треба було подоїти вручну 25 корів, вигребти з-під них гній і постелити солому, накидати вилами в ясла сіно, жом чи силос. Не стало легше, коли і встановили доїльні апарати, бо то струм виб’є, то механізм зіпсується. А вдома теж не відпочинеш, двох синів на ноги треба ставити.

- Як звикли замолоду о пів на четверту вставати, так і до цього часу раніш півнів прокидаємось, – розповідає Тетяна Гаврилівна. – І зараз тримаємо шість корів. До шостої ранку, коли приїжджають заготівельники по молоко, у нас уже корови видоєні, молоко проціджене й на ворота винесене, а худоба на випас відправлена. Ще донедавна дід сам корів пас, то такі йшли додому – як гори. Зараз хіба що за індиками на вигулі походить, а то більше сидячи щось готує на годівлю.

У родині Гавриленків роблять усе гуртом: син з невісткою, онуки з міста приїздять на вихідні, то й сіно косять, звозять його в обору, город обробляють, жуків труять, посуд під молоко миють, а в дворі хто перший мітлу вхопить, той і підмітає, тому й і чисто.

- У нас усе колективно, бо якщо один в луг, другий – в плуг, діла не буде, – продовжує господиня. – Чотирирічний правнук приїздить з Охтирки, а я повчаю, мовляв, дома спати довго будеш, а тут працювати треба. Он, качки вискочили із загородки – перейми і загони на місце. Або котам молока в мисочку налий, прийми щось або подай. Зате вже як знаю, що приїдуть, то стільки всякої всячини приготую, що стіл ломиться. І пиріжків напечу, і холодцю зварю, і качку, і м’ясця різного, і сиру, сметани, масла свого, домашнього, вдосталь.

Та ще й гостинців з собою надаю. Невістки у мене хороші, роботящі, все в руках у них аж горить.

- Але ж всі скаржаться, що корів зараз не вигідно тримати? – запитую в господаря.

– Не слухайте нікого. Мені ще в дитинстві дід говорив: «Корова – то золоте дно. Будеш корову мати – сам не пропадеш і сім’я не голодуватиме. Ти молоко, сметанку, сир їстимеш, і землю годуватимеш. А ще завжди при роботі, ніколи буде дивитися на всі боки». Правда, корів панькати треба. Але ж в селі інакше не проживеш. Ми, коли молодші були, клубнику вирощували на 20 сотках. Як сядемо збирати, то відер по 30-40 за раз виходило. Син вставав годин у три ночі і одвозив на базар в Охтирку, Полтаву чи й у Харків, щоб до восьмої ранку вже на роботу встигнути. Прибуток хороший мали, могли дітям будинки звести і ні в чому не відмовляти. Все, що у нас є, зароблено ось цими руками.

Іван Іванович і Тетяна Гаврилівна розповідали про своє буття, наповнене безкінечними селянськими турботами і така споконвічна мудрість звучала в їх словах, така проста й безперечна сутність української нації, що викликала гордість за цих людей, на яких поки що тримається справжнє життя. Їм не притаманні лінощі, байдужість, сердитість. Вони цікавляться новинами села, району і світу, мають на всі події свою власну точку зору, люблять свою родину і стали для неї міцним фундаментом. Дай Бог їм ще довгих щасливих років життя і здійснення всіх сподівань.

Л.Меркульцева

Газета “Роксолана-макси” № 47 от 24.11.2011

 



Добавить комментарий

 

Архів сайту по місяцям:

Архів сайту по рокам: