90 років життя: в пам’яті голодомор, війна, трудові будні

17 апреля 2012 | ІСТОРІЯ | Нет комментариев |

Іван Максимович КамзьолПісля розмови з Іваном Максимовичем Камзьолом з великою впевненістю можу сказати, що перед такими людьми нинішнє покоління у вічному неоплатному боргу.
Звичайний український хлопець народився в квітні 1923 року в родині селянина Максима Камзьола, який мешкав у Охтирці біля мальовничої Ворскли та історичних климентівських млинів і лісів, які неповторно оспівав у своїх творах поет Яків Щоголів. Уже в неповні десять років пізнав хлопчина голодомору, після закінчення семи класів школи №11 пішов працювати. З юних років його причарувала техніка. Тому й трудовий шлях Івана розпочався з охтирської машинно-тракторної станції. Найкращим святом праці ставала для нього жнивна пора. Неповторний аромат свіжо намолоченої пшениці, переспів перепелів, чисте, блакитне небо. І раптом – чорна хмара…  До комбайна під’їхав вершник, котрий повідомив, що почалася війна і вручив йому повістку до військомату.
Отож і вготувала доля Івану Камзьолу в цьому ж червні відчути ядовитий запах пороху, побачити не тільки людську кров, а і смерть. Вчорашній хлібороб став механіком-водієм танка Т-34. в складі 255 танкової бригади 30-ї Армії (командуючий генерал Лелюшенко) в серпні 1942 року він отримує перше бойове хрещення. Запам’ятався Івану Максимовичу один епізод, коли в бій пішли одразу сімдесят танків, а повернулося декілька. Зі сльозами на очах згадує командира капітана Олександра Кравчука, інших воїнів-побратимів. Сьогодні, на порозі дев’яносторіччя, прізвищ багатьох з них він уже не може пригадати, але моменти, в яких життя висіло на волосині, ніколи не забуде. Якось приїхав їхній екіпаж на виклик до штабу. Після розмови з командиром всі повернулися в бойову машину, а Іван повернувся, бо забув рукавиці. І в цей момент його танк був збитий ворогом. Диво врятувало його від смерті.
Після тяжких боїв на калінінському фронті Іван Максимович кілька місяців навчався в Саратовському танковому училищі, після якого був призначений командиром танка. І знову – в бій.
2 травня  1944 року його танк вступив у битву, в якій Іван залишився без правої руки. Після тривалого лікування в госпіталі був демобілізований і повернувся до рідного дому. За хоробрість і відвагу в боях нагороджений чотирма орденами і багатьма медалями.
Після тяжких фронтових випробувань Іван Максимович, незважаючи на інвалідність, повертається до селянської праці, знаходить свою другу половинку в житті – Євдокію Микитівну, з якою вони в мирі і злагоді звили своє сімейне гніздечко, виростили двох доньок і сина. На жаль, немає їх уже в живих, пухом їм земля.
Іван Максимович все життя чесно пропрацював в колгоспі «Зоря» очолював бригаду землеробів. І сьогодні цей чоловік ще бадьорий, до всього цікавий, не вживає спиртного і не палить цигарок. Він одружився вдруге і Меланія Андріївна стала вірною супутницею його життя. Іван Максимович має кредо: живи по українському, думай по українському, працюй по українському, люби по українському.
Олександр Губенко, член громадського об’єднання «Діти війни»

Газета “Роксолана-макси” № 15 от 11.04.2012 года

 



Добавить комментарий

 

Архів сайту по місяцям:

Архів сайту по рокам: