Зоя Потапенко: «Який вчитель – такий учень, який директор – такий педколектив»

13 марта 2013 | ЖИТТЯ РАЙОНУ | Нет комментариев |

Директор школыКолись вихователі у дитсадку казали Зої, що як виросте – буде вчителем, а однокурсники – що стане директором, бо завжди мала лідерські замашки. І вона таки стала керівником школи – з 1995 року очолює педколектив Довжицької загальноосвітньої школи.

До цього працювала вчителем хімії в Бугруватській школі, методистом райвідділу освіти, вчителем у Охтирській школі №1. Потім жила в Києві, де вийшла заміж, народила дитину і трохи попрацювала вихователем дитсадка. Так сталося, що через хворобу Зоя Євдокимівна Потапенко переїхала додому в Чупахівку. Хотіла бути вчителем, але ніде не було такої вакансії. Районне керівництво запропонувало очолити Довжицьку восьмирічку. Довго сумнівалась.

- Та директор – це ж відповідальність не лише за організацію навчально-виховного процесу, треба ще й господарником бути, а я навіть діаметра труб не знаю – заперечувала Зоя, але у відповідь було категоричне: або погоджуєшся, або роботи не буде взагалі.

І вона погодилась. Важко було спочатку. З якими б досягненнями і авторитетом людина не приходила в новий колектив, її завжди приймають «з нуля».

- Я повинна була вибудувати свою систему взаємовідносин з дітьми і колективом. Треба було бути людяною, комусь поступитися, когось покарати, що низька результативність і може працювати краще. А ще, маючи авторитарний характер, доводилося на свій страх і ризик приймати відчайдушні рішення. Так ми в 1996 році стали загальноосвітньою школою. Мені було образливо, що вчителі неповної середньої школи з самого початку, як квочки зі своїми курчатами носяться зі своїми учнями, а потім хтось збирає твої вершки, користується твоїми досягненнями, випускаючи відмінників і медалістів. Якщо матеріал є, то з алмаза діамант можна зробити. І я налаштувала колектив саме на такі результати, націлила на свою хвилю. Переконала: який вчитель – такий учень, який директор – такий педколектив. Не кожна дитина може знімати зірки з неба, головне для вчителя – не вбити в ній людяність і віру в добро.

- Зоє Євдокимівно, як Ви бачите перспективу сільської школи?

- У нашій школі зараз навчається 58 учнів і ще ми відкрили дитячий садок, який відвідує 16 дошкільнят. Це непогано, але в 2012 році в Довжику не народилося жодної дитини, а це значить, що через 6 років у нас не буде першого класу. Така тенденція дуже тривожить. В окрузі Довжика колись було сім сіл і хуторів, зараз їх або немає взагалі, або залишилось життя в двох-трьох домівках, де добувають віку старенькі вже люди. Молодь не хоче жити на селі і мріє про кращу долю для своїх дітей. Держава, перш за все, повинна повернутися обличчям до селян, забезпечити їм цивілізовані умови для проживання – дороги, водогони, автобусне сполучення, зв’язок, всю необхідну інфраструктуру. Тоді не потрібно буде закривати школи і створювати освітні округи. Якщо уявити, що довжицьким дітям треба буде навчатися в Чупахівській школі, то я не бачу тоді перспективи у села в цілому. Не думаю, що дітям краще стане: шкільний автобус вранці забирає разом і первачка, і одинадцятикласника, а ввечері заразом привозить… Крім того, не згодна з тим твердженням, що сільська школа дає низький рівень знань. Коли сільські випускники стають студентами, перші два-три курси вони дійсно відчувають труднощі у порівнянні з міськими, а потім вирівнюються і на останньому курсі виходять вперед, далі на робочому місці показують кращі здібності. Я вірю, що нашу державу підніме сільська дитина, бо працездатності, доброти, кмітливості і патріотизму в ній більше.

- В Довжику така красива і затишна школа і в ній відчувається якийсь неповторний дух. Є щось невловиме, що відрізняє її від інших шкіл. В чому секрет?

- Мабуть, така в ній аура. Я люблю походити по коридорах школи, коли ідуть уроки, слухаю, де гудуть, наче у вулику – іде обговорення теми на історії, там вчитель математики торохтить крейдою по дошці – доводить якусь теорему, там тихо – пишуть диктант, на уроці фізкультури свистить свисток, у дошкільній групі лягають спати, на харчоблоці готують обід. Все добре, все спокійно, життя триває. Я не уявляю свого життя без школи, не знаю, що робитиму, коли доведеться іти на пенсію. Переступаючи поріг школи, я забуваю про те, що не вистачає грошей до зарплати, що не побувала там, де хотілося б, що щось болить і якісь домашні проблеми. І тому проповідую принцип «роби, як я». Заробітчани, випадкові люди, вчителі, які мають знання на рівні підручника, не здатні навчити дитину полюбити предмет, у нас не затримуються.

- Зоє Євдокимівно, про що нині мрієте?

- Щоб сільські школи мали більш визначений статус, ніж мають зараз, щоб колектив, який я очолюю, досяг нових професійних і творчих вершин, щоб мої друзі і однодумці були поруч, а рідні були радісними і щасливим.

Бесіду вела Л.Меркульцева

 

 



Добавить комментарий

 

 

 

Архів сайту по місяцям:

Архів сайту по рокам: