Сто років минуло, як згоріла наша Чупахівка

29 марта 2013 | ІСТОРІЯ | Нет комментариев |

Пожар 1913 годаПро цю жахливу подію розповіла мені мати – Журавель Оксана Федорівна, вік її був 92 роки.

Пожежа відбувалась в суху, спекотну літню пору, в повному розгарі уборки врожаю жита, пшениці.

Початково пожежа трапилась на крайній східній частині Чупахівки на вулиці, яка називалась Ведмедівка, нині вулиця Фрунзе. Загорілась хата, сарай хазяйки Векли.

Ми всією родиною, та сусіди дивились на цю подію зі своїх садиб Новоселівки, де ми проживали. Нині вулиця Партизанська.

Вулиця Ведмедівка та Новоселівка розташовані на возвишеностях. Були паралельні між собою. Відстань чимала, 500-600 метрів. Між цими возвишенностями був ставок, такий глибокий, що коней купали, розмір площі в цілих два гектара, відгорожений земляною греблею. Нині ставок замулився, ростуть верби, лозки, частково рілля, де хто вирощує картоплю. У нас не було і думки, що ця пожежа досягне до наших солом’яних хат та сараїв.

Ми тільки дивились та сумували, мовили – яке горе людині, ну як могло трапитись та ще в таку спеку, сухоту.

До нас долітав тільки попіл, він горячий, може і жаринку принесе вітер.

Тут люди заметушились. Стали виносити відра з водою. Батько давай рядна мочить. Да все це було марно.

Хати, сараї по вул. Ведмедівці, як палахнули одна за одною, аж ревло, лопотіло. Клуби чорного диму та яскраві язики вогню здіймалися вгору. Солому вихром підхватило як пір’я. Чорною хмарою з вогнем з небесної висоти посіяло по нашій Новоселів ці.

У Глібова байка – в минуту спарня стала адом.

А тут подія ще жахливіша. Воочію хати, сараї з худобою зненацька спалахнули як порох – оце ціле пекло.

У нас загорілись хата і сарай. Батько линув відро води, а воно вогнище жахнуло, мов то линуто було бензину. Кинув мокрі рядна на хату, ледве встиг утекти з вогню. З під хліва вихватив клітку з кролями, відтарахтирив на город. Овець, ягнят, порося витурили на вулицю. Мені наказ: «Оксано, візьми палку, щоб собаки не покусали». До людських криків та вуличної метушні додавалось гавкання відв’язаних з привязі собак та гелкіт табунів гусей.

По вулиці у кожного подвір’я росли купи подушок, різної одежі, стільці тощо. Все вишвирювали з вогню з блискавичною швидкістю.

З нашої вулиці пожежа покотилась по других оселях вулиць Стовповій, Дирпічина, далі-далі, аж до кінцевих – до самого Перелуга, в сторону села Оленінське.

Зимувать нам прийшлось в землянці, котру зробили під садком. Там було гарно, широка ліжанка гріла як літнє сонце, не гуляв вітер по долівці.

В ті далекі роки ще не було атомних бомб, ракет. Однак над природним середовищем катастрофічна ситуація панувала, як сама хотіла.

В літку інколи були такі заливні дощі, що снопи пшениці та жита таскало в кручу. Градом вибивало пшеницю, біля хутора Духовниче поле товстим шаром засипало градом.

Взимку були величезні снігові замети по нашій вулиці. В цих кучугурах мужики робили тунелі, сніг відкидали широкими дерев’яними лопатами, щоб було як пройти до колодязя набрати води.

Були літа з великою засухою. Приїздив батюшка, люди брали ікони і виходили за село, просили у Бога дощу. Помагало.

Тоді сім’ї були з багатьма дітьми, як пальців на руках. Голодовок не було, не хворіли.

Повернемось до пожежі.

За цю пожежу постійно скрізь були розмови різного характеру, та ще приказували – дивись за котом, не дуже грій, щоб не було такого як у тої Векли.

Питали люди її: «Векло, ну як воно трапилось, твоя хата першою загорілась». Вона розповідала так:

- О, люди добрі, та хіба я хотіла такого лиха. Вранці упоралась по господарству. Десь під обід заходилась зварити куліш. Стала чистить картоплю, а кішка так і треться коло рук, дуже зголодніла і мені їсти хотілось. Стала затоплять на дворі на триніжку, а воно вітром духне, перестане, сильніше духне, аж курява несеться. Я пішла в хату, стала в широкій лежанці затоплять, обложила чавунець соломою. Тяга була велика, солому затягнуло. Піднесла сірник, потухло. Я вдруге запалила сірник, а рукою піддержую віхоть соломи, а кішка собі стала тертись об мою руку так і липне. Я її відштовхую, солома пихнула, тут же і шерсть на боку у кішки пихнула. Я злякалась та скоріш знімати хвартуха, щоб погасить вогонь на кішці. А вона з переляку шмигнула в сіни, двері були відкриті та по драбині на чердак хати. Я за нею, кицю-кицю. На чердаку було товсто наяложено сухої осоки, щоб було тепліше та й миші в осоці не заводяться. Солома, осока – як порох взялось вогнем. У мене все заколотилося, ноги тряслись з переляку, по драбині бревном усунулась вниз. Стала на вулиці кричать: «Спасіть». Нікого ніде немає. Тільки дітвора босонога гасала. А коли клуби диму і вогню піднялись над хатою, стали люди бігти з панського поля, які працювали там на жнивах. Горя багато я зробила. Просила сльозно пробачення.

В розмовах загадково ставили запитання, де взявся той віхор один за одним, та шалений вітер, отак палахнуло по хатах. А зранку було тихо. А як та кішка підлізла під сірник та віхоть соломи. І чого вранці не зварити куліш, як було тихо. Та воно на те йшлося, щоб горіть Чупахівці, так воно наіменовано, така судьба.

Дорогі читачі, як то не було, а сьогодні ми згадаймо події життя минулого. В добавок скажімо: «отака була киця в господині Векли, в одну мить спалила всю Чупахівку».

*********

- Мамо, як ви запам’ятали, що це був 1913 рік?

- Після пожежі я зі своєю матір’ю підводою поїхали по селах до багатих людей просити на погоріле. В с.Лантратівка пані винесла кашеміровий платок, напнула мені голову, погладила, спитала: «Як тебе звати?» «Оксана, – була відповідь. – Скільки тобі років? – я не знала, грамоти не вчили, глянула на матір, котра відповіла, що вісім років». (Рік народження матері 1903, отже додати 8 років, вийде 1913 рік).

- Мамо, чому не молились з іконами, щоб не було голодовки в 1933 році?

- Батюшок не було. Нашого утопили, матушку вивезли за став, де вона ділась, не відомо. Та голодовку зробили навмисно. Забрали зерно.

З повагою Журавель Олександр Олексійович, 76 років, с.Чупахівка

 

 



Добавить комментарий

 

 

 

Архів сайту по місяцям:

Архів сайту по рокам: