Люблю все, що в житті є, тільки щастя не маю…

4 апреля 2013 | ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ | Нет комментариев |

Марія Іванівна з донькою АнеюЯк тільки я зайшла до двору, Марія Іванівна Івах виглянула з дверей веранди ошатного будинку з білої цегли: «заходьте до кімнати. Поговоримо в теплі». І дійсно, було приємно зайти з морозу в дім і посидіти з господинею в чистій затишній світлиці. Адже розмова наша була довгою.

Марія виросла в багатодітній сім’ї на хуторі Бандури. Закінчила Конотопське училище бджільництва, згодом – Чернятинський радгосп-технікум на Вінниччині, теж за спеціальністю «пасічник». Вийшла заміж.

- Гарний мені чоловік попався. І як батько, і як господар, і як людина, – Марія Іванівна приховує сльозу, бо вже вісім років минуло, відколи похоронила свого Миколу. – Йому ж всього 56 років було, коли смерть прийшла. За рік до того ще гучно святкували ювілей, а потім десь взялась та страшна хвороба.

В сім’ї народилося п’ятеро дітей.

- Старша Тетяна – вчитель географії у Гнилицькій школі, Сергій – агроном. Він разом з невісткою тепер продовжують нашу с батьком справу – пасічникують у СТОВ «Перше Травня». Ірина – вчитель історії в Охтирській школі. Останніми народила я двійнят: Івана і Аню. Молодший син закінчив школу із золотою медаллю, сумський національний аграрний університет з червоним дипломом, – і Марія Іванівна з гордістю показує подяки від ректора В.Ладики за добре виховання сина. – Іван працював півроку в Англії, півтора – у Данії. Скільки вчився – і гривні з дому не брав, сам себе забезпечував. А тепер з роботою проблема – в Охтирці неможливо влаштуватися за спеціальністю.

Вся родина Івахів ПЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУАле найбільша біль Марії – молодша донька Танечка. Їй зараз 25 років і з самого дитинства – ДЦП. Де не лікували, куди не возили, нічого не допомогло:

- Не людина – живий труп. Не рухається, сама не їсть, ночами практично не спить, аж стогне від судом. І при цьому все розуміє, от що страшно. А я вже як караюся: однолітків ведуть у школу, а моя лежить нерухома, зараз заміж ідуть – а моя лежить… Дуже важко переживати цю багаторічну біль своєї дитини. Вдвох ми залишилися у великій хаті, яку колись самі будували з чоловіком на велику родину.

Я запитала, чи хоч хто-небудь з чиновників сфери соціального захисту навідується до Ані – інваліда з дитинства, хоча б на День захисту інвалідів, то жінка не могла пригадати такого «дива» за все життя доньки. Ні на кого не ображається, бо звикла сподіватися тільки на свій розум і власні руки. Вона й досі тримає невелику пасіку, чотири кози, курей та качок, обробляє город. А що вже чистуха, то таких треба довго шукати: ні пилинки, ні павутинки. Все дбайливо доглянуто, і ніколи не скажеш, що в домі – лежача хвора людина. Хотілося низько вклонитися цій мужній жінці.

Л.Меркульцева

 



Добавить комментарий

 

Архів сайту по місяцям:

Архів сайту по рокам: