Гріх Анатолія Стріляного

26 апреля 2013 | ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ | Нет комментариев |

Анатолій СтрілянийПро депутата Рябинівської сільської ради, місцеву поетесу і дуже цікаву жінку Марію Приймак я писала напередодні. Саме у її будинку на стіні я побачила ексклюзивний календар «Стара Рябина – село наше козацьке», з портретами видатних земляків. І серед них – відомий російський і український письменник, кіномитець, журналіст-публіцист Анатолій Стріляний. Це прізвище одразу повернуло в пам’яті кінець 80-х років. Я, тоді ще завідувач відділом місцевого радіомовлення газети «Прапор Перемоги», прочитала в журналі «Дружба народов» його текст про …нужник на подвірї Охтирського суду. Я теж бачила ту нещасну дерев’яну споруду із хлипаючими на протязі дверима і чималими дірками між дошками, але не додумалася про неї написати. І не просто написати, а так, щоб перевернути всю свідомість з ніг на голову, щоб хоч десь в глибинах нутра заворушилося почуття гідності і самоповаги. Саме тоді і в моїй писанині відбулася якась революція: не дивлячись на піднесено-вихвалюючий партійний напрямок газети, вдавалося писати простими реченнями і говорити доступними словами про реалії життя. Наче розкрилися очі – те, що раніше здавалося грандіозним, виявилося насправді другорядним, або й зовсім мильним пузирем, показухою, а на що не звертала уваги – стало значимим, стимулювало до роздумів.

- Ви мабуть, не знали, що Анатолій Іванович Стріляний із Старої Рябини? – відірвала мене від думок господиня дому. – Тут він закінчив школу, навчався в Охтирці, в педагогічному училищі. Він і зараз тут живе ось уже років три.

- А чи не можемо ми до нього завітати? – Запитую і сама не вірю, що не реально.

- Давайте спробуємо, хоч знаю, що він мало з ким спілкується, в справи села не втручається, тільки тихенько спостерігає, багато займається творчою роботою, – Марія рішуче накинула куртку, і ми поїхали на інший кінець села, де якраз навпроти старезної дерев’яної церкви – викапканої, як у Гоголівському «Вії», тільки що пофарбованої у блакитний колір, розташована садиба Стріляного.

PA150046На стукіт у хвіртку вийшов сам господар, на вигляд років шістдесяти з лишком, у простому домашньому одязі, бурках на ногах. І тільки очі, ледь примружені, видавали інтелект, допитливість, іронічність і життєву мудрість. Здавалося, вони говорять: «Я вас наскрізь бачу», і це насправді так і є. Анатолій Іванович упізнав Марію, яка і представила мене.

- А я трішечки знаю вас. Хоч і минуло з того часу більше тридцяти років, а пам’ятаю, як ви написали про туалет у Охтирському суді.

- Я писав не «туалет», а «нужник». Є велика різниця. Що ж, розмова на цю тему може бути цікавою. Проходьте.

На подвір’ї гуляють пара спокійних овечок і грайливий баранчик, який так і норовить обійти і буцнути ззаду. Анатолій Іванович показує сарайчик, де між пресованими тюками соломи влаштували гнізда курочки: дуже зручно, просунеш руку і яєчко тепленьке маєш. А далі у дворі – невеличкий будиночок, каже, що спеціально для гостей, які нерідко навідуються до нього з ближнього і дальнього зарубіжжя. Перебудований із старої хати, він водночас має ознаки цивілізації, бо перш за все господар обладнав його сантехнікою, і старовини – всередині пахне свіжою деревиною, з якої робляться вікониці.

Далі Анатолій Іванович веде до будинку. Зовні він здається невеликим, та виявилося, що то обманне враження. Є газ і вода – гаряча і холодна, навіть сауна, всі сучасні електропобутові кухонні причандалля, на великому дубовому столі – в оригінальних кошичках рум’яні яблука, в керамічному горщику – екзотичні сухофрукти. На вікнах – кімнатні квіти. Готує і прибирає для Анатолія Івановича місцева жителька Ліда.

- Колись Ліда приходить і розказує, як рябинівці, цікавлячись про моє приватне життя, розпитували в неї, мовляв, у нього там все шикарне: і плазма на всю стіну, і меблі суперові. А вона їм каже, що в нього взагалі телевізора немає, бо він його ніколи не дивиться, а меблі самі прості, ще з радянських часів або саморобні, – сміється господар і справді показує пуфи в красивих, з дорогої тканини, чохлах, а коли задер оббивку, то виявилося, що там звичайні дошки. Поряд журнальний столик, застелений зеленим сукном, на якому з сухоцвітів, стеблинок злаків і трави викладений орнамент і накритий склом. Треба спробувати і собі таке зробити, подумала я.

- Машо, а ви й досі віршуєте? – запитує Анатолій Іванович мою супутницю.

- Та пишу.

- А навіщо?

- Само пишеться. Я не знаю, звідки воно береться.

- І книжку мабуть, мрієте видати?

- Хотіла б.

- Думаєте, хтось читатиме?

PA150079Марія починає розповідати, що старається вчитись, щонеділі відвідує гурток «Живе слово» в Охтирській бібліотеці, реагує на критику і повертається до написаного, аби удосконалити.

- Про такі гуртки сказав колись старовинний поет: «У поэтов есть такой обычай – в круг сойдясь, расхваливать друг друга». В радянські часи перефразували так: «в круг сойдясь, оплевывать друг друга».

Виявляється, він знає охтирських поетів – нікого особисто, а їх твори.

- Найкраще, що я прочитав у них – це вірш Григорія Комісарова з Охтирки. Навіть якось цитував його в київській газеті.

«Мене ще гріє і донині
Тепло бабусиної скрині,
З якої ввечері, бувало,
Маленький вузлик діставала.
У грубі жевріли поліна,
Стара вростала до осліна.
У руки брала «Кобзаря» –
Свого любила букваря…»

У просторій світлиці на стіні, на обрамленій вишитим рушником картині зображені два хлопчики – згадка про повоєнне дитинство.

- Автор картини – Іван Григорович Шаповал. Він був у нас викладачем малювання, коли я три роки навчався в Охтирському педучилищі. Таким хлопчиком і я був, у розпарованих чоботях і одежині на виріст.

Кабінет у Анатолія Івановича влаштований у домашній бібліотеці. Саме звідси двічі на місяць відомий публіцист – журналіст веде півгодинні передачі Російської служби американського радіо «Свобода», і його слухає весь російськомовний світ. Програма називається «Ваши письма». Він не відповідає на листи слухачів і не коментує їх, він просто висловлює свої думки з порушеної теми. І не дивлячись на те, що програма виходить з 1996 року, вона користується незмінною популярністю. За півгодини ведучий встигає прочитати до десятка листів і ненав’язливо розібрати основні мотиви, залишивши кожному привід для власних висновків. Зі свого власного досвіду запевняю читачів, що півгодини говорити і тримати аудиторію біля приймача – це дуже складно. Крім того, кожного тижня виходить авторська колонка Анатолія Стріляного в українській газеті «Комментарии».

А потім ми повернулися в розмові до того самого охтирського нужника.

- Анатолію Івановичу, ви сказали, що жалкуєте, що написали про нього. Чому?. – Кожній людині більш-менш свого розуму є про що жалкувати в житті. А насправді було так. Йшов один із останніх років радянської влади. Разом з австрійцями ми знімали документальний фільм «Кіно про Україну» і об’їздили майже всю на той час республіку. Побували і в Охтирці, де я побачив у дворі Охтирського суду той злощасний нужник з дверима, на яких була одірвана защіпка. Я уявив, як суддя – жінка заходить до того нужника, як сидить, тримаючи однією рукою двері, щоб вони не розчинилися… Якби вона відчувала власну гідність, то прийняла б таке рішення: я закриваю суд, щоб влада і суспільство зробили тут туалет, який би не принижував ні мою гідність, ні моїх співробітників, ні громадян, що тут бувають. Андрій Кончаловський, дізнавшись про цю історію, хотів навіть знімати фільм. А я жалкую, що так написав, принаймні, що назвав місто. У мене були занадто високі вимоги до звичайних радянських людей, які не мали можливості усвідомити жалюгідність подібного існування. З мого боку це був не дуже людяний вчинок. Я на старість згадую свої гріхи, в тому числі і про цей нужник. Тому так і напишіть: то гріх нелюдяності Анатолія Стріляного.

- А що там зараз вам відомо?

- Коли повернувся з Заходу доживати на своїй малій батьківщині, звичайно, приїхав у Охтирку, походив по пам’ятних місцях, але в суддівський двір не заходив. Не наважився. Якось не по собі – побачити, що нічого не змінилося.

Коли слухаєш Анатолія Стріляного, здається, зупиняється час. Гостинний, дружелюбний, дотепний, він на прощання пригостив келихом сухого червоного вина, розказав, що вчора в нього обідав один із друзів дитинства.

- Ми, каже, люди темні, ми люди бідні – нам аби гроші, та харчі. Хвильку помовчав і додав: та баба вночі. Половину цього речення я колись, разом із усім радянським народом, чув від Хрущова. Він закінчив грошима, про бабу не сказав. Номенклатурна цнотливість.

І ще раз нагадав мені передати охтирчанам його хай запізніле прохання пробачити йому те, що колись розказав усьому світові про їхній нужник – все ще, як ми добре знаємо, нужник, а не туалет.

- А заголовок зробіть такий: «Гріх Анатолія Стріляного».

У Анатолія Стріляного побувала Ліна Меркульцева

Наша довідка

Стріляний Анатолій Іванович

Народився 5 лютого 1939 р. в м.Харків – радянський, російський і український письменник, журналіст-публіцист, кіномитець, лауреат Державної премії СРСР (1989) а також кількох престижних літературних премій.

Закінчив факультет журналістики МГУ в 1971 р.

Багато років працював спецкором «Комсомольської правди», коментатором Агентства преси «Новости», в редколегії журналу «Новый мир», видавництві «Советский писатель», оглядачем радіо «Свобода», на якому і досі веде авторську програму.

 

 



Добавить комментарий

 

 

 

Архів сайту по місяцям:

Архів сайту по рокам: