«Священника цькували собаками, але вони його не чіпали»

1 октября 2013 | ІСТОРІЯ | 1 комментарий | №40(914)

О.Я.ШрамкоЗ цією унікальною жінкою мене познайомив настоятель Архангело-Михайлівського храму отець Георгій. Олена Яківна Шрамко все життя пропрацювала вчителькою початкових класів. Чимало людей навчились читати й писати саме завдяки їй. Та й зараз не забувають деякі учні дорогу до її хати. Приходять провідати, запрошують на зустрічі. Але за станом здоров’я колишній педагог залишається вдома.

По господарству допомагає працівник територіального центру. А діти та онуки, незважаючи на те, що живуть далеко, по кілька разів на день телефонують, цікавляться її самопочуттям. У хаті на видному місці грамота з нагоди 85-річчя, яку вручили колишні колеги, фотографії рідних, та годинник – подарунок від учнів 1975 року. Хоча вони вже давно не працюють, все ж висять на стіні для прикраси. А унікальність жінки полягає в тому, що вона єдина, хто пам’ятає про таку людину, як архімандрит Митрофан. А згадуючи одну людину, з’являються нові віхи історії, подробиці колишнього життя. Ось, що нам вдалось з’ясувати.

Пам’ятний знак на місці, де був вівтар церквиНа Центральному кладовищі до 1930-х років був дерев’яний, дуже красивий храм Вознесіння. Служив там архімандрит Митрофан Гаврилович Токар. У 1938 церкву почали руйнувати. Хоча на той час Олені Яківні було 11 років, ті жахіття запам’ятались їй на все життя. Нищили все, викидали церковне начиння,ікони, хрести. Книги спалювали. Те, що мало цінність, грабувало місцеве населення. В цьому хаосі і суцільному мародерстві отець Митрофан намагався врятувати хоч якісь священні реліквії, тому звертався до людей з проханням сховати хрести та ікони, адже вірив у те ,що настануть часи, коли церкви відроджуватимуться і всі атрибути християнства знадобляться. Батьки Олени Яківни взяли на зберігання два хрести та кілька ікон. Ікони висіли в хаті, а хрести, оскільки вони були великі, заховали на горищі.

- Коли під час війни прийшли німці, вони бачили ті хрести, але не чіпали їх. Хоча серед фашистів були як добрі, так і злі. Мене, бувало, один як схопить за волосся і об стіну головою, а бувало, кинджал до грудей приставляє, ніби різати збирається. Його називали Віллі-кат. Та все ж таки живою залишилась. А коли батька забрали на розстріл, то спочатку посадили його у підвал, щоб чекав своєї черги на страту. Один з німців підказав матері, що офіцер у них добрий і якщо йому принести яєць, молока, то він відпустить батька. А де ж його взяти, як всю худобу було знищено? Проте добрі люди знайшлись і допомогли нашій сім’ї. Хто яєчко дав, хто два, хтось молочка приніс. Зібравши ці нехитрі пожитки під свистом куль і вибухами снарядів вирушила до того офіцера. Німець подарунки прийняв і наказав іти додому чекати, сказав, що вночі приведе його, але батько мав сидіти і не висовуватись, навіть через паркан щоб не смів виглядати. І справді, слово своє здержав. Тож я думаю, може, це хрести оті на горищі нас охороняли,- ділиться спогадами Олена Яківна.

Отець Митрофан був частим гостем у їхньому домі. В часи, коли за віру переслідували, а спілкування з священиком вважали найбільшим злочином, це була єдина родина, яка не боялась з ним спілкуватись. Багато священнослужителів відреклось від віри, але архімандрит Митрофан ні під якими тортурами цього не зробив. Його посадили до Охтирської в’язниці, яка знаходилась на місці сучасної швейної фабрики. Там від нього вимагали написати, що Бога не існує, а оскільки він відмовлявся, то за це над ним знущались: морили голодом, давали поїсти оселедця, а потім залишали без води, примушували стояти цілу добу, не дозволяючи присісти, аж поки в’язень не втрачав свідомість. А ще цькували його собаками. Тварини чомусь його не чіпали, за це потерпали самі. Їх нещадно били, але вони не наважувались кинутись на батюшку. Не змігши зламати віру, о.Митрофана відпустили, але здоров’я його було підірвано.

- Все це розповідав сам Митрофан моїм батькам. Нас з братом, звичайно, проганяли з хати. Але ми сядемо на призьбі та й підслуховуємо, – говорить Олена Яківна.

О.Митрофан ніколи не мав власного житла. Він постійно жив по квартирах. Хто пустить до себе – в того й зупиняється. Останнє віддавав тим, хто цього потребує. Завжди ходив у підряснику, з великим хрестом на грудях, мав довге волосся і бороду. Скрізь, яка б далека дорога не була,ходив пішки, хоч на Гусинку, хоч на Кардашівку. Часто бувало, що хлопчаки дражнили його, кидали в нього різними предметами. Та він ніколи не сердився, а навпаки, намагався їх чимось пригостити, чи то цукерку з кишені дістане, чи дрібних грошей сипне. Згодом хлопці перестали його ображати.

- Отець Митрофан служив у церкві по вул.Менжинського, потім її закрили, але він продовжував виконувати свої обов’язки вдома. Часто до нього звертались із сіл. Приїжджали до нас, оскільки знали, що батьки з ним спілкуються і просили показати, де він живе. Мені кортіло покататись на підводі, тож часто разом з батьком їздила показати. Пам’ятаю, що жив він по вулиці Шевченка, біля мосту, другий чи третій будинок з лівого боку у будинку з цегли, а також жив біля восьмої школи. А ще священик вживав круглий рік тільки пісну їжу. Тож мама іноді підгодовувала його. Варила то пісний борщ, то рибку, а ми з братом відносили йому.

У 1942 році німці відкрили Христоріздвяну церкву. Отець Митрофан служив там разом з дияконом Кирилом. Жив на той час у 3-х чи 4-х квартирному будинку, що розташовувався на території Покровського Собору. Під час служби він завжди молився за те, щоб землю очистили від загарбників. І хоча його попереджали про те, що якщо не загинув від рук наших, то можеш постраждати від німців, він не відступав. Був справжнім патріотом і не боявся за власне життя. Коли в серпні Охтирку звільнили від фашистських загарбників, незважаючи на те, що о.Митрофан був дуже хворий продовжував правити молебні. На Ярмарковій площі поставили намет із гілок дерев, всередині прикрасили живими квітами, вишиваними рушниками і там молилися. 5 листопада 1943 року священика не стало.

Могила архімандрита МитрофанаПоховали його на Центральному кладовищі на місці де був храм. Йому поставили пам’ятничок з цегли, але з часом він зруйнувався. Хтось із багачів, коли заміняв своїм родичам пам’ятник, віддав старий для о.Митрофана. Олена Яківна, поки були сили, фарбувала той пам’ятник, прибирала на могилці. А коли зовсім занедужала, то й могилка залишилась без нагляду.

- Для мене архімандрит Митрофан святий. Я вважаю, що він заслуговує пам’яті кращої, ніж є, – підсумовує Олена Яківна.

Хочеться вірити, що є небайдужі люди, які знайдуть час, щоб хоча б вирвати бурян на могилці священника.

Спогади записала Олена Кобилко

 



Комментарии (1)

 

  1. Оксана пишет:

    Жалко, отца Митрофана. всю жизнь мучился и после смерти некому чтить его память

Добавить комментарий

 

Архів сайту по місяцям:

Архів сайту по рокам: