По кому б’є дзвін…

23 октября 2013 | ІСТОРІЯ | Нет комментариев | №43(917)

 У дворах та на вулицях лежали гори трупівЗа словами одного з філософів, війна насамперед калічить людські душі. Однією з неодмінних рис великих збройних конфліктів є звикання до страждань, болю, крові, смерті. Відомо багато випадків, коли в останній світовій війні убивства чинилися поза будь-якими військовими, політичними, соціально-економічними, расовими, світоглядними раціями.

В історії цивілізації зафіксовано чимало фактів, пов’язаних з масовим убивством за етнічними, релігійними чи ідеологічними ознаками. Та саме під час Другої світової війни це стало повсякденною практикою і набуло апокаліптичних масштабів. Після цього з’явилися юридичні дефініції «геноцид», «етноцид», «Голок ост», якими кваліфікувалися такі дії.

Геноцидом визнано діяння, навмисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в різний спосіб. Об’єктом геноциду є національні, етнічні, расові та релігійні групи.

Сучасна ексгумація жертв воєнного злочину в Корюківці

Війну проти СРСР нацистська пропаганда подавала тодішньому німецькому суспільству як боротьбу за «життєвий простір». Завойовані землі передбачалося колонізувати й германізувати. А що ж автохтонне населення? У січні 1940 р. Гіммлер заявив, що для успішної реалізації політики «просування на Схід» необхідно знищити 30 млн. слов’ян. Решту, згідно з планом «Ост», передбачалося депортувати у Сибір або перетворити на рабів німецьких колоністів.

Донедавна в літературі йшлося про 250 спалених разом з їхніми мешканцями українських сіл. За останніми даними таких сіл було близько 350, причому ця цифра не остаточна. Те, що мирних жителів доволі часто розстрілювали чи спалювали живцем за сприяння партизанам, принципово не впливає на сутність цих розправ.

Корюковка

1—3 березня 1943 р. у містечку Корюківка Чернігівської області каральний загін гітлерівських окупантів з особливою жорстокістю знищив близько 7000 мирних мешканців. Трагедія Корюківки стала найстрашнішою за кількістю одночасних жертв, із відомих розправ нацистів не тільки в Україні, а й в Європі. У матеріалах до Нюрнберзького процесу Корюківську трагедію визнано як найбільше масове знищення місцевого мирного населення на окупованих територіях за увесь період Другої світової війни. За кількістю жертв ця трагедія перевищує білоруську Хатинь, чеське Лідіце, французький Орадур — всесвітньо відомі символи злодіянь проти людства.

Тотальне викачування сировини, харчових продуктів, сільськогосподарської продукції, мародерство військовослужбовців поставили на межу голодної смерті мільйони міських мешканців. Жорстокими режимними заходами окупанти прагнули позбавити їх останнього шансу вижити, забороняючи обмін речей на харчі у сільській місцевості. В результаті в одному лише Харкові від голоду померло понад 100 тис. чол. Навіть традиційні аграрні регіони у 1942-1943 рр. сильно голодували.

Через руйнування системи охорони здоров’я в період окупації різко зросла смертність від різних хвороб. Лише небезпека захворіти самим змушувала окупантів вживати профілактичних засобів проти поширення інфекційних захворювань. Та як тільки ситуація на фронті змінилася, відступаючи, гітлерівці на значних територіях поширювали заразні хвороби, провокували епідемії висипного і черевного тифу, туберкульозу, дифтерії, віспи, дизентерії. Після вигнання ворога у Києві налічувалось 200 тис. мешканців (до війни 900 тис), Одесі 200 тис. (з 600 тис), Запоріжжі — 120 тис. (з 286 тис).

Використання жінок та дітей на важких роботах, вивезення 2,4 млн. наших співвітчизників на примусові роботи до Німеччини, заходи окупаційної адмі­ністрації, спрямовані на скорочення народжуваності, відсутність охорони материнства і дитинства також стали проявами геноциду.

Початковий період війни супроводжувався болісними поразками Черво­ної армії та полоненням величезної кількості радянських бійців і офіцерів (за різними оцінками — від 5,8 до 6,3 млн. чол.). Порушуючи всі існуючі на той час міжнародні угоди про поводження з військовими бранцями, німецьке командування прирікало більшу їх частину на загибель.

На батьківщину не повернулося близько 200 тис. громадян республіки, вивезених на роботи до Німеччини.

Частина з них загинула на чужині від хвороб, знущань, голоду, непосильної праці.

У реєстрі втрат окремими рядками стоять десятки тисяч радянських партизанів та підпільників, українських формувань самостійницького спрямування, а також депортованих і репресованих у 1939 — 1945 рр. громадян республіки.

Однією з найжахливіших сторінок Другої світової стало планомірне винищення населення за національною ознакою: українців, росіян, поляків, циган і, що на сьогодні найточніше задокументовано, — євреїв, представників багатьох інших національностей.

В Україні жертвами Голокосту стали 1,6 млн. євреїв, а Бабин Яр, Доманівка, Янівський табір та багато інших місць стали трагічними символами не тільки для єврейської спільноти, а й для всіх громадян України.

Загалом військові втрати України оцінюються у 2,5 млн. чол., цивільні — 5,5 млн. — 19,1 % довоєнного населення. Автори тому «Безсмертя. Книга Пам’яті України» вважають, що ця цифра може сягати 10 млн., а демографічних втрат — 13,5 млн. чол. За різними оцінками, втрати України в людях сягають від 30 до 40 % загальносоюзних втрат. Як бачимо, ми й донині не знаємо достеменно, скільки життів забрала в Україні війна.

За офіційними даними, в ході війни зазнали руйнувань 16 тис. промислових підприємств, у тому числі 599 машинобудівних, понад 28 металургійних, 26 хімічних, 25 колгоспних заводів, 30 трикотажно-текстильних, понад 100 прядильно-джутових фабрик, значна кількість об’єктів іншого профілю. Україна практично втратила вугільну, металургійну, енергетичну, хімічну, суднобудівну, літакобудівну, верстатобудівну галузі.

Далеко назад була відкинута одна з провідних галузей економіки — сільське господарство. Аграрний сектор України втратив за роки війни майже 57 тис тракторів, 25 тис комбайнів, 3 тис. сівалок, 17 тис. молотарок, 46 тис. плугів, 5 тис. автомашин, 3,9 тис. будівель виробничого призначення, 6,4 тис. тваринницьких ферм, мільйони гектарів посівів, садових та інших площ, більшу частину поголів’я худоби.

Лише пряма шкода, заподіяна колгоспам республіки, оцінюється у 88,11 млрд. крб. Частка збитків сільського господарства у загальній сумі прямих збитків становила 32,5 %.

Від бойових дій постраждали тисячі сіл,.714 міст і селищ міського типу, понад 2 млн. будинків, 540 тис. надвірних споруд. Без житла залишилося майже 10 млн. громадян республіки.

Не тільки важку індустрію, а й інші галузі промисловості та сільського господарства довелося відроджувати практично «з нуля». Та якщо об’єкти, що мали стратегічне значення, перебували в зоні особливої уваги й фінансово-матеріального забезпечення, то аграрну і соціальну сфери республіці доводилося піднімати з попелу практично самотужки. Голод 1946-1947 рр. також значною мірою спричинений руйнацією господарства.

Опосередковано слід вважати втратами й те, що мільйони дітей, підлітків та молоді не змогли упродовж 1941-1945 рр. одержати належного батьківського піклування й виховання, а також повноцінної освіти, що дало б їм можливість посісти відповідне місце в суспільстві й забезпечити належний рівень життя.

Величезних збитків зазнали комунальне господарство українських міст, а також система охорони здоров’я. До кінця війни були повністю знищені 8 тис. медико-санітарних закладів, понад 500 лікарень, 200 пологових будинків, 1000 поліклінік і амбулаторій, 600 консультацій, сотні спеціалізованих установ. Частка УРСР у загальних втратах системи охорони здоров’я країни становила 47 % (2 млрд. 764 млн. крб.). У поєднанні з руйнацією водогонів, каналізації, лазень, перукарень та інших комунальних закладів це до краю ускладнило повоєнну санітарно-гігієнічну ситуацію в республіці, викликало поширення епідемій.

Сильно постраждали від війни установи освіти і культури. Ті, хто навчався у школах, ремісничих училищах і вузах одразу по війні, пам’ятають скруту, в якій перебували навчальні заклади. Багато зусиль доводилося докласти для відновлення роботи будинків культури, клубів, бібліотек.

Володимир ЛитвинА як виміряти втрати історичних і культурних цінностей? Якусь їх частину було виявлено на території переможеного Рейху і повернуто на Батьківщину. Але дуже багато рукописів, книг, картин, малюнків, гравюр, ікон, скульптур, архівних фондів, інших музейних реліквій були знищені, пошкоджені чи назавжди зникли у приватних колекціях та майже безповоротно втрачені для України.

Розбиті батьківські вівтарі й донині невимовним болем відлунюються в серцях тих, хто пережив війну. До цього додається сум за втраченою молодістю, нереалізованими з різних причин можливостями.

Володимир Литвин

 



Добавить комментарий

 

Архів сайту по місяцям:

Архів сайту по рокам: