Уроки истории

22 января 2014 | ІСТОРІЯ | Нет комментариев | №3(929)

«В голове была дырка, что наперсток мог залезть»

Зиновий Гвозднюков с женойЭто фото сделано, перед тем как Зиновий Гвозднюков ушел на финскую войну. Он был очень хорошим снайпером. О нем говорили, что даже летящего воробья мог подстрелить. Но однажды шальная пуля попала ему прямо в голову. Его приняли за мертвого и несли в яму, чтобы похоронить вместе с другими погибшими, а он в это время зашевелился. Финны оттащили его в сторону, вытянули пулю и вылечили его. Рана затянулась, а в голове осталась такая дырка, что наперсток мог пролезть. Не смотря на это, он дожил почти до 80 лет.

На фото Зиновий Гвозднюков с женой

Фото предоставлено М.Ф.Прогонной

Спогади

Вижив лише тому, що навчався

МирошниченкоВасиль Ілліч Мірошниченко – пенсіонер. Народився у с.Буймер Тростянецького району закінчив 7 класів місцевої школи, Роменський сільськогосподарський технікум, Українську академію сільськогосподарських наук за спеціальністю лісівництво, а потім Ленінградську лісотехнічну академію ім.Кірова – інженер-економіст лісової промисловості і лісозаготівлі. Працював в Охтирському лісгоспі ,а потім в Сумському бюро товарних експертиз старшим інспектором на 5 районів: Великописарівський, Охтирський, Тростянецький, Лебединський і Котелевський. Йому довелось пережити 2 голодовки і війну. Найяскравішими спогадами він поділився з читачами газети «Роксолана-максі».

«Дєд, давай вєдьорко»

Під час Голодомору 32-року Василеві було всього 5 років. Проте в його пам’яті закарбувався епізод, який він досі пам’ятає. Усе, що було вдома їстівного, ховали хто куди, бо приходили з перевіркою і вигрібали. щоб не попухнути і не вмерти з голоду. По сусідству проживали дід Каруна і баба Параска. Вони картоплю закопали в ямі на городі. І от прийшов член бригади Іван Костович і знайшов схованку. Баба кляне його на чім світ стоїть, а він, знай, своє діло робить. А тоді Іван Костович каже на діда: «Дєд, давай вєдьорко». Той приніс. «Набирай». І так три відерця картоплі залишив старим, щоб не померли. Змилостивився. А всю іншу картоплю забрав. Так ця історія й запам’яталась, що й серед нелюдів були представники з залишками совісті. А взагалі в той час, говорить Василь Ілліч, їли все, що росло і все, що рухалось. В кого корова була – тим трохи легше – наварять липових бруньок з молоком – то й уже наїдок, а в кого не було скотини, їли зілля сирим, або сушили його.

- Хлопчака одного, Івана Бондаренка, тричі возили в яму кидали з мерцями ,а воно вилазило і в село лізло. Лежав він уже, доходив, тож коли везли ховати інших мерців, забрали його, щоб не вертатись, думали, що по дорозі дійде, а він боровся за життя, та так, що виживши під час голодомору, з війни в 1945 році повернувся у званні капітана. Отака жага до життя.

Чоботи

- Це були перші числа 1943 року. В нашому селі з’явились партизани. Ходили вони по селу і поліцаї, але обминали одне одного і обійшлось без стрілянини. Якось я зайшов до клуні, а там сидить партизан, ховається. Він мені й каже: «Давай чоботами поміняємось!» Я ні секунди не сумнівався, мовчки почав розбуватися. А в мене дід умів і шкіру вичинить, і чоботи пошити. Тож справив мені добрі витяжки. Витяжки – це коли з одного шматка шкіри на копилі витягується повністю чобіт. А в нього були кирзові, та ще й як сидів біля вогню, половина халяви вигоріла, тож зв’язана була якоюсь мотузкою. Але не пожалів я своїх добрих чобіт для солдата. А потім часто згадував цю історію і хоча бачив я його всього кілька хвилин, мріяв: от якби зустріти цього партизана, я б прийняв його, як рідного брата.

«В одній касі отримуєш – в іншу здаєш»

- У 1947 році я навчався у Роменському сільськогосподарському технікумі. Хоча й голод був, я не бачив, щоб помирали люди. Їсти дуже хотілось. Лягаєш спати – думаєш, що поїсти і встаєш, думаєш чим підкріпитись. Руки й ноги були припухлі з голоду. Тримались тільки на тому, що годували в технікумі. Давали нам стипендію, спочатку 160, а тоді 180 рублів. Буханка хліба коштувала 100 рублів. Тож отримавши кошти в одній касі, несли одразу в іншу і купували талони на обід на місяць. В день давали 400 г хліба і тричі баланду. Це була якась мутна юшка з капусти. Рідко коли попадеться шматочок картоплі і з півдесятка пшонин. Я вижив лише тому, що постійно навчався і не було часу ні про що думати.

 



Добавить комментарий

 

Архів сайту по місяцям:

Архів сайту по рокам: