Криваві пригадують ранки сивочолі підранки

26 февраля 2014 | ІСТОРІЯ | Нет комментариев | №8(934)

Покоління, що зростало під свист куль та гуркіт гармат, в яких босоноге дитинство було не епітетом, а гіркою дійсністю, сьогодні вже у солідному віці, сивина покрила їх голови, а важка доля нагнула до землі. Багатьох вже немає в живих, а ті, хто лишився, намагаються поділитись із сучасними дітьми тим, що довелось пережити. І якщо хтось із сучасних учнів зі зневагою кидає новенький зошит, то він, мабуть, не знає, що після війни дітям доводилось обити зошити з паперових мішків. Сьогодні мова піде про тих, хто 60 років тому закінчив Охтирську школу №11.

Катрич

Хай насняться у тихі світанки
Нам рожеві небачені сни
Ми підранки, ми діти-підранки
Ми дорослі вже діти війни.

(сл.О.Кривогуза, муз.О.Бирдіна)

- До війни наша сім’я проживала по вул.Некрасова №5. Це третя хата від школи та церкви. Пам’ятаю, 22 червня 1941 року батько вранці пішов на роботу, а після обіду мати з старшим братом пішли проводжати його на залізничний вокзал. Почалась війна, – пригадує Олександр Миколайович Катрич.

Коли німці захопили місто, то дітям було не солодко. Олександр Миколайович розповідає, що ховались то в погребі, то на Залужани вночі бігли. Там біля крайньої хати була клуня. От в ній і знаходили пристанище. Особливо страшно було, коли починались повітряні бої. Під час одного з них було збито наш літак. Охоплений полум’ям, він упав і глибоко зарився в землю за 8-10 метрів від хати, де жила родина Мандрики. (У 1947 році літак розкопала родина Веретунів і здала на металобрухт).

Кривонос – Коли німці окупували Охтирку, по нашій вулиці проїхав тягач з ворожими солдатами і зупинився біля сусіднього будинку. Німці розійшлись по хатам. У наш двір зайшло четверо. Один пішов ловити курей, а троє зайшли до хати і почали складати в кошик пшоно та яйця. Той, що був у дворі, одну курку вбив, а за іншою ганявся, та вловити не встиг, бо його погукав німець з сусіднього двору, щоб допоміг забрати порося. І так з кожного двору виходили німці і тягли все, що під руку потрапляло, і посміхаючись, складали все в кузов тягача, – ділиться гіркими спогадами Микола Семенович Кривонос.

Та, мабуть, найяскравіші спогади в дітей війни про визволення Охтирки в 1943 році. Розриви бомб і снарядів, палаючі хати, крики дітей і жінок…Це було справжнісіньке пекло. – В ці дні ми рятувались у Михайлівській церкві. Весь храм був забитий людьми: жінки, діти, поранені… Дивуюсь мужності і героїзму жінок. Майже в кожної було по троєчетверо дітей і вони не кидали їх, рятували, терпіли голод і холод, – продовжує Олександр Катрич, – Останні дні окупації. Під натиском наших військ німці чинили страшний опір. Кілька днів не змов-кали вибухи бомб та снарядів. Від залпів «катюш» горіла земля. І ось же палали хати. Мати вибігла з церкви, побачила охоплену вогнем нашу хату і почула як несамовито реве корова, що стояла у прибудові до хати. Вона забігла у сіни, але в тому пеклі неможливо було знаходитись, тільки но вона вискочила надвір, як рухнула стіна. Лише секунди врятували її від неминучої гибелі. Сусідка в цей час стояла біля своєї хати з мокрим рядном, щоб вогонь не перекинувся і на ній не загорілась солом’яна покрівля.

Після визволення Охтирки почались голодні, важкі післявоєнні роки. Залишились ми хто в чому був, голі, босі і без даху над головою. Нас пустили на квартиру добрі люди по вул.Молотова (тепер Миргородська), ходили в тому, що не доносили дорослі, але не зважали на це, бо справжнім щастям для нас було те, що не чути стало розривів бомб і що не горіли на наших очах домівки. А Миколі Семеновичу Кривоносу запам’ятався бій на сусідній вулиці Горького. Тоді наші солдати напоролись на засаду. Було застрелено багато коней та шестеро військових. Половина вулиці згоріла.

Аж ось настало перше вересня. Босі хлопці й дівчата потягнулись до одинадцятої школи. В перший клас ішли діти 1934-37 років народження. Так як дітей було багато, то сформували 3 класи, і в кожному з них було по 45 осіб. Школа була не придатна для навчання, тож уроки проходили у підсобних приміщеннях церкви і в двох хатах (одна й досі збереглась поруч із новою школою). Підручників було 2-3 на клас, а зошити робили самі з паперових мішків. Навчались у дві зміни. Електрики не було, тому все, що освітлювало клас – це гасова лампа, яка знаходилась біля дошки. 1947 рік. Засуха і неврожай. Їсти доводилось рогіз, дробину з пивзаводу, збирати колоски, за які ганяли об’їждчики. Хліб видавали за картками, та й то не всім перепадало. Черги займали звечора. Але з кожним роком життя потроху налагоджувалось.

- У 1951 році розбомблену будівлю відремонтували і у восьмий клас ми йшли вже у справжню школу. Тоді обов’язковою була семирічна освіта. У восьмий клас набирали за оцінками, якщо були трійки в табелі, то вважалось, що ти не пройшов конкурс. Та і в зв’язку з бідністю більшість учнів пішли працювати, щоб хоч якось прожити. Був укомплектований один клас, який складався з учнів навколишніх сіл Ст.Іванівки, Залужанів, Подолу, Дулів, Комарівки, Сосонки, Климентового, Бакирівки, Литовки, Поліг і випускників Охтирської школи №10, – пригадують сивочолі колишні учні школи №11.

У 1954 році відбувся перший випуск середньої школи. – Пройшло багато років, кожен з нас трудився на благо Батьківщини. Ми з гордістю можемо сказати, що нашому поколінню випала велика честь розбудовувати країну, – говорить Олександр Катрич. – Не дивлячись на те, що двом поколінням – батьків і дітей довелось багато чого пережити, те, що ми зробили, прогрес, якого не було за сотні років. Можна сказати, що ці два покоління пройшли шлях від сохи до космосу. Саме ці покоління побудували заводи, фабрики, електростанції. Ви тільки вдумайтесь – за 45 років збудували 90% житла. Тільки в Охтирці у 60-70-х роках кожного року здавали в експлуатацію по декілька багатоповерхових будинків, – додає Микола Кривонос.

Старые фото

Вони ще довго говорять про те, як незважаючи на важке дитинство зуміли вижити і зробити все можливе, щоб держава їх пам’ятала. У ювілейну 60-у річницю після випуску зі школи діти війни бажають зустрітися і пригадати, як воно було. Тому всіх випускників 11 школи 1954 року, що пам’ятають своїх однокласників і бажають відвідати рідну школу, запрошують 1 вересня прийти на перший дзвоник, як і колись у 1944 році.

Записала Олена Кобилко

 



Добавить комментарий

 

Архів сайту по місяцям:

Архів сайту по рокам: