Пройшов війну, побудував школу, виховав сотні дітей

7 мая 2014 | ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ | Нет комментариев | №19(945)

Степан Якович Кудін – інвалід Великої Вітчизняної війни одиноко проживає в селі Комиші. Його знають і поважають не тільки в селі, а й далеко за його межами. Саме він побудував школу, багато років був її директором. Кількість учнів, яких він навчав, і перерахувати важко.

Степан Якович Кудін

Зустрічає Степан Якович на порозі своєї старенької хати. Проводить до світлиці. На столі лежить купа журналів зі сканвордами, половина з них вже розгадана, а також цілий пакет з ліками. Ветеран скаржиться на здоров’я. Каже, що за останні два роки більше часу проводить у лікарні, ніж вдома.

- Життя прожити – не поле перейти, – починає свою розповідь Степан Якович, – мені 88 років, тож маю право так сказати. Народився 13 лютого 1926 року в селі Карпилівка у багатодітній родині. Був тринадцятою дитиною.

В хаті, в якій жила родина Кудіних, було всього два віконця. Матір ночами ткала, щоб заробити копійчину. У тридцятих роках почалась ліквідація неграмотності:

- Мама моя зовсім неграмотна була: ні букви, ні цифри, нічого не знала. А мені вже було 4 роки, тож мама йшла на уроки і брала мене з собою. Поки вона вчила букви і цифри, я теж все це запам’ятовував. У чотири роки прочитав «Кобзаря» Шевченка.

Батько Степана Яковича брав участь у створенні колгоспів. На будь-які збори водив із собою Степана. Доки збори не розпочались, чотирирічний хлопчина читав для присутніх вірші Тараса Шевченка. А коли прийшов час іти до школи, вчителі сказали, що в першому класі хлопцеві робити нічого і відправили одразу в другий клас. Вчився на відмінно.

- Закінчив семирічку в Карпилівці, і поступив у 8 клас Комишанської школи. Та почалася війна. Коли першого вересня 1941 року ми прийшли до школи після літніх канікул, а директор нас зібрав і сказав, що відпускають нас на продовження канікул і скоро ми зберемось знову навчатись і ці «скоро» протягнулись 3 роки.

Батька з перших днів забрали на фронт, тож Степан був у родині за старшого. Коли в село вступили німці, то їх вигнали з хати і вони змушені жити були в землянці. А восени 1941 року почався процес вішання. Пригадуючи цей епізод, Степан Якович ледве стримує сльози і каже: «Я сьогодні думаю, краще б мені пам’ять трохи одбило, мені б легше жилося». Чотирнадцятирічного хлопця разом з 50-річними односельчанами забрали поліцаї і закрили в чулані сільської ради.

- Ніч перебули, тоді нас вранці вивели, босими поставили на сніг. В цей час під’їхав німецький комендант і два німці. Комендант взяв мене за шиворот, вивів із строю, дав мені носака і каже «Век» – тікай. І я втік. А інших повішали. Я бачив, як один з поліцаїв плакав. Тиждень трупи висіли, а потім їх поховали в загальній могилі.

За роки війни багато чого довелось пережити. Двічі забирали Степана Яковича в Германію, і двічі він тікав. У 1943-му році став солдатом Радянської армії, потрапив до кулеметної роти в Башкирії, де їх навчали військової підготовки. Своїми очима довелось бачити як помирали від голоду такі ж підлітки, як і він. Їсти було нічого, дуріли від одного запаху хліба.

- Із 132 чоловік на фронт відправили тільки 28. Кожного дня до десятка хоронили наших пацанів. Вириємо метр кам’янистої уральської землі – покладемо хлопців, накриємо брудними простирадлами і закидаємо землею. Вони кожної ночі приходять до мене уві сні, і питають, за що ми померли такою смертю?

Щоб описати всі жахіття, які довелось пережити Степану Яковичу Кудіну, не вистачить цілої газети. Але він не зламався і після війни продовжив навчання. З Карпилівки ходив до школи в Грунь, а потім Іван Денисович Симоненко, який був на той час заврайоно і вчителював у цій школі, порадив йому вступити до педучилища в Охтирку. Педагогічну ниву починав вчителем початкових класів. Потім був учителем історії і директором шкіл в Карпилівці та Комишах. Педагогічний стаж складає 57 років. З особливою гордістю пригадує, що саме завдяки йому з’явилась в Комишах нова школа:

- Школа працювала в шести пристосованих приміщеннях. Вчителям доводилось бігати з одного приміщення в інше. Скільки довелось прикласти зусиль, щоб виготовити документацію! Школу швидше побудували, ніж зібрав всі необхідні дозволи. У 1975 році прислали прекрасну будівельну команду з Охтирки бригадиром був Володимир Петрович Підопригора. У 1976 році вже відкривали школу. В цей же час побудував і восьмиквартирний будинок для вчителів.

Цієї весни, школярі допомогли посадити ветеранові город. Та найдужче його зараз хвилює занедбаний паркан:

- Забору цьому вже більше сорока років. Вітер дмухне і він впаде. У хвилини відчаю хотів взяти шматок фанери і написати: «За цим гнилим забором живе останній в селі ветеран Великої Вітчизняної війни». І повісить, щоб всі бачили. Однак мій колишній учень Володимир Зубко обіцяв його полагодити. Він ніколи мені не відмовляє. І город зоре і до Дня перемоги матеріальну допомогу дає. Тож сподіваюсь, що і з парканом допоможе.

Ветеран пригадує, що коли 25 років тому в Комишах створювали ветеранську організацію, його обрали головою і тоді жартома хтось сказав: «Ти поховай усіх нас, а тоді помреш сам!». А насправді так і вийшло: «Я виконав їх заповіт, – гірко каже Степан Якович. – Якби життя складалось тільки з приємного, то й не зчувся б, коли прожив, а так через неприємності воно тягнеться й тягнеться…»

Ветеранів залишилось не так багато, тож просто необхідно їх оберігати й допомагати. Дай Бог їм здоров’я і нехай їх маленькі мрії про новий паркан чи хвилину уваги в будній день, а не 9 травня, збуваються.

 



Добавить комментарий

 

Архів сайту по місяцям:

Архів сайту по рокам: