«Поверніть мир в Україну! будь ласка!»

25 сентября 2014 | АКТУАЛЬНА ТЕМА | Нет комментариев | №39(965)

мальчикТільки так можна назвати це фото хлопчика з довірливими очима.

Кажуть, випадкових зустрічей не буває. Зайшовши до районної бібліотеки у справах, побачила таку картину: чоловік і жінка вибирають собі одяг з числа того, що принесли небайдужі охтирчани. Виявилось, що це переселенці зі східних областей України. Поки ми розмовляємо, маленький біловолосий хлопчик підходить і пригортається до мене. Він ще не вміє говорити і вміє довіряти людям. Йому просто хочеться уваги і трошки спокою. Він подає мені своє рученятко і ми разом йдемо брати в бібліотекарів інтерв’ю. Він так щиро заглядає в очі, що хочеться запитати: в чому винна ця дитина? Чому вона має тікати з рідної домівки? Чому має вдягатись у те, що дадуть небайдужі люди? Чому їсти має те, що принесуть вимушені сусіди?

Хлопчика звуть Валерка. Його мама, тато, братик і сестричка втекли з м.Торез Донецької області, коли там почались обстріли. Голова родини Олександр працював водієм тепловоза ,але після того, як зруйнували залізну дорогу – роботи не стало. Марина у декретній відпустці по догляду за чотиримісячною Оленкою. Старший син Дмитро мав іти до першого класу. Коли почались обстріли, родина покинула квартиру і поїхала до рідні в Лебедин. Але по дорозі зламалась машина і їм допомогли оселитись в селі Хухра Охтирського району. Громада виділила їм помешкання місцевої лікарні. «Якби не діти, ми б може й залишились там», – говорить Марина. На новому місці проживання небайдужі люди допомагають у всьому, Дмитрик першого вересня пішов до Хухрянського навчального закладу. Але мрія у них одна – повернутись додому. Малі ще не розуміють, чому їм довелось переїхати, а от старший розмірковує вже не по-дитячому. «Поїдемо додому»,- каже мама. А він запитує: «А бандитів уже немає?» Хоча ніхто не говорив, що це бандити. Дуже переживає Дмитрик, щоб у них у квартирі ніхто не оселився. А ще коли побачить у небі літак, запитує маму: «А це що, за нами летять? Бомбу на нас кидатимуть?»

Набігавшись, Валерка приліг на диванчик відпочити. Тоді подумалось: «Дай Бог, щоб в Україні врешті панував мир. І тоді колись, уже сивочолий Валерій Олександрович розповідатиме онукам, як йому доводилось тікати від війни. Можливо, пригадає журналістку, до якої так довірливо пригортався, бібліотекарів, що пригощали його цукерками і бубликами і тих людей, які небайдуже до них поставились. Тільки б настав мир!»

 

 



Добавить комментарий


Архів сайту по місяцям:

Архів сайту по рокам: