Долі людські: аби лиш знову не було війни…

15 января 2015 | ІСТОРІЯ | Нет комментариев | №2(981)

М.ХоменкоЖителька селища Чупахівка Охтирського району Марфа Євсіївна ХОМЕНКО, вдова кавалера трьох орденів Слави Дмитра Миколайовича Хоменка, пережила за свої 87 років життя чимало і горя, і радості. Як склалася її доля, вона розповіла журналістові газети «Роксолана-максі»:

- Про своє дитинство більше пам’ятаю з розповідей матері, Царство їй Небесне. Бідова була, робота в її руках аж горіла, я боялася її, бо дуже строго виховувала нас. Народилася я на хуторі Круглик Зіньківського району в 1927 році. В сім’ї було трійко діток: старша сестра, я середня і братик ще у сповиточку, коли настав 33-й рік. Вже повигрібали з комори все чисто і нічим було годувати дітей, батько пішов на заробітки і помер в дорозі. Та виявилося, що недоплатили податок і нас просто викинули з хати на вулицю. Мати вирішила повести нас у дитячий притулок, який був тоді у Зінькові. Брали туди тільки круглих сиріт, а якщо був хоч хтось один із батьків, – виставляли за поріг, навіть у морози. Тому вона сама заховалася, щоб здалеку піддивитися, чи нас приймуть, чи ні. Прийняли, але там теж було не краще, бо знову жили надголодь, багато дітей помирали. Якось кажуть мені, он, дивись, твою сестру повезли ховати. На возі дійсно везли мертвих дітей, під’їхали до викопаної ями, перекинули з воза і закидали.

У притулку також була і материна молодша сестра Фрося, ми трималися разом і постійно через паркан виглядали, чи не йде за нами мама. Вона зрідка приходила і передавала нам через дірку печені патошники. Якось побачили її наглядачі, зловили і кажуть, – забирай своїх дітей. Вона плаче, відхрещується, мов, це не мої діти. Тоді на наших очах її повели до містка через річку і зробили вигляд, ніби штовхають у воду, щоб я закричала «Мамо!». А я мовчала, ніби заніміла. Тоді її зачинили у сараї і приставили сторожа. Він виявився жалісливою людиною і каже: «Тітко, я вас замкну, а ви у вікно вилазьте і тікайте». Насилу вилізла вона в те вікно, бо ноги пухлі вже були і пішла у Чупахівку, де можна було якось прожити, знайти роботу при цукрозаводі чи бурякорадгоспі.

А нас у притулку так допитувалися про рідню, що Фроська не витримала і призналася, що у мене є мати. Тоді мене відвезли знову на Кругликів хутір, хоч там уже не було ніякої моєї рідні. Потім я якось потрапила у сусіднє село, де була хата, виділена спеціально для покинутих дітей і сиріт. Я там прижилася, стали краще годувати, а коли мама знайшла мене, то не забороняли їй навідуватися до мене і приносити чи одежинку, чи гостинчика.

Зараз іноді не сплю вночі і думаю, скільки ж їй тоді років було? Рахую, і виходить, що 25. В Чухахівці вона зійшлася з вдівцем, у якого були син Міша і донька Паша. Тоді і мене забрали до себе, купили хатку в Альониному. Міша тоді вже був дорослий і пішов з дому десь світ за очі, казали, що в цирку робив, а Паша з нами жила, доки заміж не вийшла, зараз десь у онучки в Тростянці. А у матері з вітчимом народилася ще Катя – на десять років од мене молодша. Пам’ятаю, ніби сьогодні, вона в колисці лежить, а вночі під’їхав «чорний воронок» і почали шукати нерідного батька. Він працював у Комишах на мельниці. Не знайшли і поїхали, а мати побігла в Комиші попередити, що його шукають. Відізвався потім аж із якогось Медвежегорська, надіслав листа. Не можу сказати, чи це моя дитяча фантазія, але здається мені, що того листа треба було читати у дзеркалі. Більше ми про нього нічого не чули.

коллаж

Я ходила у школу, вчилася добре, проте після 7 класів пішла на роботу. Зараз 14 років – ще дитина, а тоді вже треба було допомагати рідні, працювати на рівні з дорослими. Мене з подругою послали вчитися у Тростянець на механізаторів. З тих часів пам’ятаю, як подрузі з дому передавали печені пиріжки, бо батьки були зажиточніші, то ми їх продавали, аби за ті гроші сходити на виставу в клуб. Хотілося подивитися, бо я ще в притулку теж «артисткою» була і разом з дорослими грала у якійсь виставі роль дівчинки-Полянки.

А потім нас обох приставили в помічники до комбайнера Вінниченка. На жнивах у полі і ночували, і за штурвалом стояли. Подруга не витримала і каже: ти як хочеш, а я краще оддам руку в барабан, щоб інвалідом стати і тут не робити. Обійшлося, бо незабаром нас звільнили від тієї тяжкої повинності. Подруга пішла знову у школу, а мене поставили ученицею обліковця по полеводству.

Війна пройшла без особливих стресів. В Альониному німці нікого не вбили, не насильничали. Цукрозавод не зупиняли, буряки продовжували вирощувати, і за роботу щодня видавали гроші, а ще можна було конюшні кізяки вигрібати.

Пам’ятаю, як гнали наших військовополонених: вулиця широка, а їм кінця краю не видно. Мати набрала у фартуха все, що було в хаті їстівного, виск очила у хвірточку і сипонула в колону. Німці погналися за нею, але не далеко і не стріляли.

Потім полонених привели у двір майстерні в Чупахівці, в бочках привезли їжу, і вони порозсідалися купками, дехто просто їв, а деякі молилися, як мусульмани, певне Аллаху.

Уже коли війна закінчувалася і до села наближався фронт, один німець нас попередив, щоб кудись тікали, бо тут бій ітиме. Ми забрали корівчину і поховалися в лісі, нічого з собою більше не брали, думали що по хатам не бомбитимуть. Де там, коли вийшли з лісу на гору, бачимо, горить село…

Згоріло і наше обійстя – і порося в хаті, і кобила в сараї, і собака в будці. Так і зустріли визволителів голі й босі. Почали вже вдвох з матір’ю працювати в бурякорадгоспі. Їздили на биках в ліс по дерево, самі пиляли, рубали, тягали і збудували сяку-таку хатинку.

У бурякорадгоспі потрібно було багато робочої сили: висадки садили вручну, пололи, вибирали, чистили, буртували, вантажили. З ранньої весни і до пізньої осені. В мої обов’язки входило їздити по навколишніх селах і записувати людей, які згодні найнятися на сезонну роботу. Якось булла у сусідній Бурівці і навербувала чимало дівчат, а подружилася з однією. Одного разу вона показує мені фото і пропонує, щоб відгадала, де її брат. «Та ось же він», – і я справді показала правильно. «Не шукай собі наречену, я тобі знайшла», – сказала вона вдома своєму брату і вирішила познайомити нас. А тут саме нагода склалася, запросили мене дружкою на весілля, на яке і Дмитро, майбутні чоловік мій, прийшов. Чорнобровий, в кітелі, галіфе, у блискучих чоботях, тільки… на підборідді вавка. А медалями своїми він ні перед ким не хвалився.

Д. ХоменкоСловом, на початку не склалися наші стосунки, хоч і їздив він на велосипеді до мене з Бурівки мало не щодня. Тоді вирішив піти служити в армію позастроково і покликав мене на проводи, як наречену. Вавка у нього давно загоїлася, та й почуття якісь зародилися в серці, тож погодилася, пообіцяла чекати. А тут товариш, що жив у Бурівці по-сусідські з Дмитром, внадився до мене пороги оббивати, заміж почав кликати. Мати така, що погодилася б мене віддати, тільки я вперлася на своєму. Мати не хотіла, щоб я заміж за Дмитра виходила, казала, що він лінивий, бо коли їхній сім`ї дали луга сіно косити, то сестри його косили, а він під кіпами спав. А то дівчата його жаліли, адже він тільки з фронту повернувся. Тому коли Дмитро демобілізувався з армії, прислав сватів і ми зіграли весілля та й переїхали в Чупахівку, де мати купила нам хатинку і дала на придане теличку. Якось після весілля я зізналася, що його товариш свататися до мене хотів, то він поки й на той світ не пішов, не забалакав з ним. І після того я зрозуміла, що не в усьому чоловікам треба зізнаватися. Ревнував мене до першого зустрічного, а сам не проти був за чужими спідницями приударити.

Дмитро вивчився спочатку на колгоспного рахівника, потім послали вчитися на головного бухгалтера. Він там у столиці, а я в селі з трьома дітьми. Взимку такі морози були, що в хаті стіни інеєм покривалися. Найменша донечка застудилася й від кашлюку померла. Тоді за тиждень у селі померло від цієї інфекції дев`ятеро дітей. Погорювали, та й змирилися з втратою. Дмитра після навчання призначили головним бухгалтером Чупахівського цукрокомбінату, дали квартиру, потім ми збудували добротний будинок, в якому я доживаю віку сама. У 1994 році Дмитра Миколайовича, як кавалера орденів Слави, запросили на святкування 50-річчя звільнення Києва від фашистів. Видали нову військову форму, дали машину. По дорозі трапилася аварія, в якій мій чоловік загинув. Ось така моя доля. Однак я ніколи не падаю духом і як радять мої рідні діти і онуки – «не кажи, що в тебе щось болить, то довше проживеш і нам буде до кого їздити та ходити в гості». Одне бажання: аби лиш не було війни…

 

 



Добавить комментарий


Архів сайту по місяцям:

Архів сайту по рокам: