СРСР- Афганістан: 15 років війни

8 февраля 2015 | ІСТОРІЯ | Нет комментариев | №5(984)

15 ЛЮТОГО – ДЕНЬ ВШАНУВАННЯ УЧАСНИКІВ БОЙОВИХ ДІЙ НА ТЕРИТОРІЇ ІНШИХ ДЕРЖАВ

"Радянський В’єтнам." У західній, а пізніше і у вітчизняній пресі з легкої руки журналістів ця війна часто називалася "Радянським В’єтнамом". Афганістан, за своїм географічним положенням , охоплює територію, яка вже з початку XIX ст. набуває великого стратегічного значення.

Афган

АФГАНІСТАН – країна, розташована на південному заході Середньої Азії. Це – багатонаціональна країна, в якій нараховується близько 30 народностей. Територія Афганістану в період 1979-1989 років поділялася на 30 провінцій, кожна з яких складалася з повітів та волостей, міст і кишлаків.

Афганістан першим у світі визнав Радянську Росію, і уже у 1919 році ці країни обмінялися посольствами. У ті часи Афганістан був конституційною монархією.

Після Другої світової війни в результаті нового глобального переділу світу провідну роль на Середньому Сході стали відігравати США. Понад 90% населення Афганістану проживало в сільській місцевості. В країні не було ні важкої промисловості, ні залізниць. Половина всіх придатних для землеробства земель не оброблялися. Третина селян не мали землі, а 2,5 млн населення вели кочовий і напівкочовий спосіб життя. Уряд Афганістану вдався до залучення іноземних кредитів, а також звернувся за допомогою й до СРСР. Тиском на Афганістан з боку Сполучених Штатів було штучне створення т.з. “пуштунської проблеми”, яка полягала в тому, що пуштунське населення Індії виявилося на території створеного в 1947 р. Пакистану.

У 50-ті роки XX ст. сильно зростає активність Радянського Союзу в Афганістані, що прагнув забезпечити безпеку і підконтрольність центральноазіатських республік і не допустити закріплення в Афганістані США (у стратегічному відношенні це було дуже привабливо для США зважаючи на можливість розміщення там американських ракет середньої дальності, а також устаткування аеродромів для їх використання в можливій війні з Радянським Союзом).

У 1965 році виникла Народно-демократична партія Афганістану (НДПА), як а ставила за мету проведення національно-демократичної революції та побудову соціалістичного суспільства за радянською моделлю.

У Кабульському університеті виникла організація «Мусульманська молодь», яка виступала під лозунгами ісламу за створення в Афганістані фундаменталістської держави на принципах шаріату. Ідейними наставниками молодіжної організації були «Брати-мусульмани» – реакційна арабська фундаменталістська організація, яка визнавала терор, підривні дії та насильство.

В ніч з 16 на 17 липня 1973 року генерал Мухаммед Дауд, скориставшись відсутністю в країні короля Захір-Шаха, здійснив військовий переворот, заявив про повалення монархії і проголошення республіки. Вищим органом влади став Центральний комітет республіки. Президентом Афганістану став генерал М.Дауд. Режим М.Дауда орієнтувався на радянську допомогу для здійснення економічних перетворень всередині країни, пішов на співпрацю з НДПА. У країні посилювався терор, запроваджувався жорстокий режим особистої влади генерала М.Дауда. Було заборонено проведення мітингів і демонстрацій.

У 1977 році Генеральним секретарем НДПА став Нур Мохаммед Таракі. Хафізулла Амін очолив військові організації НДПА. В ніч на 26 квітня за нак азом М.Дауда були заарештовані Н.М.Таракі і Б.Кармаль. З огляду на ці події Хафізулла Амін віддав наказ розпочати збройне повстання.

27 квітня 1978 року (7 саура 1357 року – за афганським календарем) було оточено президентський палац Арча. Наступного дня палац було взято штурмом, генерал М.Дауд загинув. Так перемогла Квітнева /Саурська/ революція. Афганістан було проголошено Демократичною республікою. Головою Революційної ради та головою уряду було обрано Н.М.Таракі, заступником по партії та уряду – Б.Кармаля, міністром закордонних спарв – Х.Аміна.

У країні розпочалося проведення радикальних реформ, зорієнтованих на досвід будівництва соціалізму в радянських республіках Середньої Азії, які дозволили б подолати відставання Афганістану. Це викликало протидію з боку багатьох прошарків населення, особливо духовенства. НДПА виявилася неготовою здійснити, а афганський народ – сприйняти нововведення в об’єктивних традиційних родоплемінних та релігійних умовах Афганістану.

У цей час СРСР надавав Афганістану різні види допомоги, в т.ч. значну фінансову. У грудні 1978 року між СРСР та ДРА була підписана угода про дружбу, добросусідство та співпрацю. В області зовнішньої політики СРСР немало зробив для досягнення політичної розрядки. Але ситуація погіршувалася через відсутність єдності в лавах НДПА. Н.М.Таракі 15 вересня 1979 року був знятий з усіх державних та партійних посад і взятий під арешт. Генеральним секретарем ЦК НДПА, прем’єр-міністром, міністром національної оборони і головою Революційної ради став Хафізулла Амін. 2 жовтня 1979 року за його наказом було вбито Н.М.Таракі. Обійнявши всі вищі пости в державі й партії, Амін встановив у країні диктаторський режим.

Репресії торкнулися й армії, головної опори НДПА, що призвело до падіння її і без того низького морального бойового духу, викликало масове дезертирство та заколоти. Радянське керівництво боялося, що подальше загострення ситуації в Афганістані призведе до падіння режиму НДПА і приходу до влади ворожих СРСР сил. Більш того, по лінії КДБ надходила інформація про зв’язки Аміна з ЦРУ і про таємні контакти його емісарів з американськими офіційними представниками після вбивства Таракі. Криза в країні сягла свого апогею. У підсумку було вирішено готувати повалення Аміна і заміну його більш лояльним СРСР лідером. У якості такого розглядався Бабрак Кармаль, чию кандидатуру підтримував голова КДБ Ю. В. Андропов.

При розробці операції з повалення Аміна було вирішено використовувати прохання самого Аміна про радянську військову допомогу. У березні 1979 року, під час великого антиурядового повстання в місті Герат, надійшло перше прохання афганського керівництва до СРСР про пряме втручання радянських військ (усього таких прохань було близько 20). Але комісія ЦК КПРС по Афганістану, створена ще в 1978 році, доповіла Політбюро ЦК КПРС про очевидність негативних наслідків прямого радянського втручання, і прохання було відхилене. Всього з вересня по грудень 1979 року було 7 таких звернень.

Однак Гератський заколот змусив провести посилення радянських військ на радянсько-афганському кордоні і за наказом міністра оборони Дмитра Устинова почалася підготовка до можливого десантування в Афганістан посадковим способом 105-ї гвардійської повітрянодесантної дивізії.

На початку грудня 1979 року в Баграм був спрямований так званий «мусульманський батальйон» – загін особливого призначення спеціально створений влітку 1979 року з радянських військовослужбовців середньоазіатського походження для охорони Таракі та виконання особливих завдань в Афганістані. У перших числах грудня 1979 року Міністр Оборони СРСР Д.Ф.Устинов повідомив вузькому колу посадових осіб з числа вищого військового керівництва, що найближчим часом буде, очевидно, прийнято рішення про застосування радянських військ в Афганістані. З 10 грудня за особистим наказом Д.Ф.Устинова проводилося розгортання і мобілізація частин і з’єднань Туркестанського і Середньоазіатського військових округів. Начальник Генерального штабу М. Огарков був проти введення військ.

Моджахедам підтримку надавали військові спеціалісти США, країни Європи — члени НАТО, Китай, і навіть пакистанські спецслужби. Також введення радянських військ мало на меті запобігти можливому зміцненню у регіоні ісламського фундаменталізму, викликаного ісламською революцією в Ірані 1979 року. Остаточне рішення про введення військ у Афганістан було винесено 12 грудня 1979 року на засіданні Політбюро ЦК КПРС і оформлено секретною постановою ЦК КПРС №176/125 «До стану „А“». Єдиним членом Політбюро, хто не підтримав рішення про відправку радянських військ до Афганістану, був О. М. Косигін.

Калюжна Н.Г., науковий співробітник КЗ «Охтирський міський краєзнавчий музей»

Далі буде

 

 



Добавить комментарий

 

 

Архів сайту по місяцям:

Архів сайту по рокам: