ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ. Вадим Кутовий: його забрали на небеса

17 апреля 2015 | СВІЖИЙ НОМЕР | 2 коммент. | №15(994)

В.КутовийЗ ОБЛАСНОЇ КНИГИ ПАМ`ЯТІ

Дата та місце народження: 3 вересня 1986 р., м. Охтирка, Сумська область.

Дата та місце загибелі: 5 серпня 2014 р., м. Горлівка, Донецька область.

Звання: Молодший сержант.

Посада: Механік-водій.

Підрозділ: 27-й реактивний артилерійський полк.

Обставини загибелі: Загинув у ніч на 5-те серпня в бою з террористами під Горлівкою (Донецька область).

Сімейний стан: Залишилися дружина та двоє дітей, 2008 і 2011 р.н.

Місце поховання: м . Охтирка, Сумська область.

Безутішні батьки, згорьована вдова, діти-напівсироти… Це гіркий результат російської агресії, розв’язаної, хоч і не оголошеної війни на Донбасі. Ми ніколи не повинні забувати імена загиблих воїнів, наших захисників. Давайте завжди пам’ятати про їх життя і подвиг.

Батьки Вадима Кутового«Мій Вадічек», – тільки так лагідно та ніжно називає мати свого єдиного сина – височенного кремезного юнака, який загинув за єдність та незалежність України. Після того, як навесні хлопця мобілізували, життя в будинку Кутових зупинилося. «Збиралися хату ремонтувати, вікна поміняли – у сина руки були золоті. По господарству все вмів робити. Тепер немає ні сил, ні бажання продовжувати», – зітхає батько Борис Семенович.

Втім родині є заради кого жити: по собі Вадік залишив двох діточок – шестирічного Давида та трирічну Каролінку. Зараз вони – єдина радість дружини Дарини. При погляді на весільне фото здається, що крізь шкіру тендітної білявки просвічує сонечко. Тепер її обличчя змарніло від виплаканих сліз.

Сімейне фото«Я завжди мріяла про сина. Народила двох дівчат, а потім отримала Боже благословення: коли дізналася, що в мене хлопчик, шаленіла від щастя. І Вадік мене дуже любив. Завжди прислухався до моїх порад, дарував квіти. Вечорами ми часто грали в шахи та пили разом чай. Кожна мати мріє про таку дитину», – плаче мати Вадима.

Ще зі школи хлопець мріяв стати лікарем. Після 9-го класу збирався вступати у медичне училище в Лебедині. Але одна сестра тоді вийшла заміж, а друга – стала студенткою. В родини не було змоги навчати одразу двох дітей. Тож Вадік, щоб не гаяти часу, закінчив технікум за спеціальністю механік-водій.

А коли настав час йти на строкову службу, несподівано потрапив до загону охорони Міністерства оборони. «Коли його забирали в армію, можна було домовитися, щоб він служив у Климентовому під Охтиркою. Але Вадічек заборонив навіть наближатися до військкомату. Він же був високий і вродливий, тож пройшов жорсткий відбір до Києва», – згадує мама. У столиці юнаку присвоїли звання молодшого сержанта та пропонували залишитися на службі. Він був не проти, але тато наполягав, щоб хлопець обрав цивільне, а не військове життя. Тож слухняний син погодився на вмовляння батьків.

Мобілізували Вадима у березні, невдовзі після анексії Криму. У родині жваво обговорювали ці події, адже бабуся Вадима по материнській лінії кримська татарка. Кутові були налаштовані патріотично. Тож, коли Вадиму принесли повістку, він відразу побіг до військкомату, хоча викликали його на наступний день. Невдовзі йому зателефонували і наказали з’явитися на збір.

Із Сум хлопців направили до Чернігова, потім – під Ромни. Близькі з нетерпінням чекали хлопця додому, як і було обіцяно, через 45 днів. Утім, не судилося: хлопців командирували до Слов’янська. Перед відправкою Вадиму вдалося попрощатися з рідними, коли колона військової техніки зупинилася в Чернеччині. «Коли можна було, Вадічек нам телефонував зі Слов’янська. Що ви гадаєте, він у нас попросив перш за все? Щоб ми передали йому прапор України. Він хотів встановити його на своїй бойовій машині. Казав, що не пристало патріоту без прапора їздити», – згадує мати. Минуло ще кілька днів, і Вадим зателефонував близьким з радісною звісткою: «Слов’янськ наш!», бо над містом замайорів синьо-жовтий стяг.

Хлопці, які воювали з ним в АТО, розповідали, що він дуже смачно готував навіть у польових умовах. «Я колись вчила його борщ варити. Він потім по телефону мені дякував, що може хлопців нагодувати стравами по-домашньому», – тремтить голос матері.

Вадим загинув під час нічного обстрілу. Пізніше його побратими розповіли, що хлопець знепритомнів майже відразу після поранення, тому болю не відчував. «Хлопець, який разом з ним був, сказав, що Вадічек тільки лікаря попросив і одразу замовк», – плаче мати. Після закінчення бою бійця доправили до лікарні. Втім, вранці командир повідомив загону, що врятувати Вадима не змогли…

В день загибелі Вадима, 5 серпня, в Охтирці сяяло сонечко, але коли родина дізналася, що їх захисника, коханого чоловіка и улюбленого сина, не стало, за лічені хвилини небо затягло хмарами й почався рясний дощ. На похованні Вадима разом з його родиною плакала вся Охтирка. Труни не було видно з-під яскравих квітів. Коли його виносили із церкви, над натовпом почав кружляти білий голуб. «Це душа нашого любого Вадіка прощалася з нами», – впевнена його родина.

Вадим пішов з життя у розквіті сил – через місяць йому б виповнилося лише 28 років.

 

 



Комментарии (2)

 

  1. Василь пишет:

    Будь прокляты те, кто затеял эту войну.

  2. Михайло пишет:

    ГЕРОЯМ СЛАВА !!! ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ !!!

Добавить комментарий

 

 

Архів сайту по місяцям:

Архів сайту по рокам: