Нехай що завгодно, тільки не війна

26 июня 2015 | ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ | Нет комментариев | №25(1004)

ЛимарьНезабаром Марії Якимівні Лимарь, жительці села Жовтневого, виповниться 90 років. Старожителька, кажуть про таких. Люди міцної закалки, стверджують інші. Із них можна робити цвяхи, писав колись поет. І правді, якщо подумати і проаналізувати, скільки всього довелося пережити людям її покоління, то не на одну книгу вистачить.

Але найбільше болить Марії Якимівни сьогоднішня ситуація:

- Я пережила голодівку, війну, окупацію. Рила окопи під Чупахівскою, де йшла лінія фронту. Мінометами німці обстрілювали, як градом сипало навколо. Спочатку лячно було, а потім де й подівся страх. Людина до всього звикає. Вб’ють, то й вб’ють, якось однаково. Я думаю, що те саме відчувають і солдатики в АТО, і жителі окупованих територій, і ті, хто живе у зоні бойових дій.

А мені померти хочеться, коли чую по радію, скільки побитих мобілізованих, скільки просять допомоги, скільки сиріт залишається… Про телевізор не уже не кажу, бо зовсім не вистачає нервів його дивитися. З мого роду троє племінників – моїх братів діти, зараз мобілізовані в АТО. Залишається тільки молитися, щоб живі-невредимі залишилися.

Все можна перетерпіти. Пам’ятаю, як після війни – розруха, біднота, ні взутися, ні вдягтися. Вчитися ніколи було, бо треба працювати, аби вижити. І биками пол. орали, а потім посадили на тракторця маленького – такий «Універсальчик» десь взяли в колгоспі і сказали: сідай, ось тут заводити, а тут зупиняти. І все, працюй. Старалися заради майбутнього. А що маємо? Нехай що завгодно, тільки не війна!

 

 



Добавить комментарий


Архів сайту по місяцям:

Архів сайту по рокам: