Натхнення: Валентина Сень

12 декабря 2015 | ДОЗВІЛЛЯ | Нет комментариев | №49(1028)

Валентина Сень:

“Дивовижним дотиком кохання

відкриває двері в інший світ”

Нещодавно вийшла у світ перша збірка самородка з Охтирщини – поетеси Валентини Сень. Книга наповнена творами, позначеними невимовним щирим ліризмом і душевним добром. А ще ілюстрації виконані авторкою, яскраво свідчать про її самобутній талант.

Валентина Борисівна Сень (дівоче прізвище Ваврик) народилася 8 липня 1968 року в селі Коновалик Охтирського району Сумської області, у родині колгоспників. Після закінчення Комишанської середньої школи працювала у колгоспі – помічником кухаря тракторної бригади. Потім вийшла заміж і переїхала до чоловіка у Крим. Працювала дояркою, народила сина і доньку. Згодом, разом з родиною, повернулася на рідну Охтирщину, у село Миколаївка. Тут знову працювала дояркою на колгоспній фермі. Загальний доярський стаж – 23 роки. Зараз – домогосподарка. Пише вірші та прозу українською та російською мовами.

Ось так кілька десятків років життя людини можна вмістити у десяток рядків її біографії. Коротка біографія простої, скромної жінки – трудівниці, матері, дружини, доньки. Та чи може жінка бути звичайною? Хто й коли нав’язав нам цей штампований погляд на жінку? Чому суспільство ставить на перше місце трудові заслуги жінки, на друге – її материнські якості, а душевні поривання і таланти, її жіночність – на останнє?

З дитинства любила читати. Книжки, які могла дістати у сільській бібліотеці, прочитувала на одному подихові. Микола Гоголь, Олександр Пушкін, Сергій Єсенін, Олександр Блок, Олександр Грін, Тарас Шевченко, Леся Українка – їхні твори захоплювали, вражали уяву і пробуджували власні поетичні здібності. Закохавшись у Лесину «Лісову пісню», у 10-річному віці написала свій перший вірш. Однак захоплення дівчинки поезією було незрозумілим її матері, яка розпоряджалася віршами по-своєму – розпалювала ними грубку.

І мама Валентини, і її тітки були доярками. Дівчинка під час літніх канікул працювала в колгоспі – на току, на фермі, тож і їй ніби годилося стати продовжувачкою сімейної династії доярок. Може, нічого незвичайного у такій долі сільської дівчини не було, але Валі хотілося після закінчення школи вчитися далі, якщо не в інституті, то хоча б у технікумі чи в училищі. Здібності те дозволяли – не дозволила мама.

Довелося існувати на два світи – у реальному світі сільської жінки і у примарному світі її творчості. Часу на писання ніколи не мала. Її вірші народжувалися на фермі, під ритмічне клацання доїльних апаратів. Вона похапцем записувала їх у тоненький зошит, який змушена була ховати, аби врятувати від грубки. До віршування раптом додалося ще й малювання. Всьому змушена була вчитися сама, в короткі хвилини самотності і душевного відпочинку – пасучи корів, згрібаючи сіно, прополюючи город, ідучи до матері в сусіднє село. Одного разу, хворіючи, за ніч намалювала на креслярському ватмані акварельними фарбами «Осінь». Але таку розкіш мала не часто, тому більшість її малюнків створені олівцем, на звичайних аркушах паперу. Ті малюнки, як і вірші, чомусь дуже дратували близьких, тож тепер і малюнки також доводилося ховати від грубки, а тугу – виливати у віршах.

Дякуючи Богу, траплялися на шляху люди, які могли і оцінити, і підтримати її творчі поривання. Після повернення на Сумщину Валя мала відраду і пораду від свого шкільного вчителя історії Степана Яковича Кудіна. Її поетичні і прозові твори почали друкувати у місцевих газетах. Автора ж називали «справжнім самородком, талантом Охтирської землі», «діамантом на узбіччі», «чарівною жінкою, яка непомітно живе між нами».

Поступово ім’я Валентини Сень стає відомим за межами Охтирки. В 2007 року всеукраїнська газета «Инопланенянин» у рамках конкурсу надрукувала оповідання «Маринка», за яке автор отримала 1-шу премію. На сторінках цієї газети вийшла і перша частина повісті «Опять бежим». З легкої руки Галини Олійник Валя увійшла до письменницького дому «Дивосвіт» міста Павлоград на Дніпропетровщині. Її прозові і віршовані твори були надруковані у журналі «Сузір’я Дивосвіту». У ІІ-му міжнародному конкурсі прозових мініатюр «Колібрі-2014» Валя змагалася в майстерності з авторами із Німеччини, Росії, Білорусі та України і отримала 3-тю премію за своє оповідання «Друге пришестя».

В осінньому саду

Вдяга горіх зволожену сутану.
В саду поважні яблуні бурчать,
Бо вітер, бач, довів до того стану,
Що й ранок їм несила зустрічать.
Та лають ще берізку безсоромну,
Що та в саду затіяла стриптиз
І зваблює кущів ватагу скромну,
Даруючи їм одіж, ніби приз.
Дуплисті груші – ті плітки шепочуть,
Глузує з них розпатлана верба,
А вишні сливу із боків лоскочуть,
Черемуху огортує журба.
Високий осокір плекає мрію
І абрикосі шле палкі листи,
І вітер ще підтримує надію,
Та відповідь не може донести.
Цвітуть в саду кудлаті хризантеми –
Останні пахощі перед зимовим сном,
А осінь навіває нові теми
І стеле жовте листя під вікном.

* * *

Я прийшла сюди з іншого світу,
Де немає ні болю, ні сліз,
Де щасливі й усміхнені діти,
Де біда не плете довгих кіс.
Там на чатах немає розлуки
І окрилені мрії завжди,
Гострих стріл не заточують руки,
Не простягують їх від нужди.
Там троянда добра розквітає,
Не лукавить неправда в устах,
Сонце в радість проміння вплітає,
Не приходить і старість в літах.
Там Любов і Гармонія всюди,
Феєрверки фантазій, пісні,
Там надіями дихають груди,
Сяють очі, мов зорі ясні…
Хтось промовить, що так не буває,
То лиш сон із опалого цвіту,
А душа моя твердить, співає –
Я прийшла сюди з іншого світу

* * *

Я відчула себе квіткою
У рожевому вбранні.
І життя здалось не кліткою,
Шлях прослався без стерні.
Г здалось, що я не зморена,
І навколо рай, не гній,
І душа моя нескорена
Знов майнула в світ надій.
Далечінь співа сопілкою,
Мліє серденько в грудях,
Вабить мрія диво-зіркою,
Поіржавів болю цвях.
Розквітає радість мальвами,
Кличуть в небо журавлі.
За вікном – зима, та з барвами
Ходить щастя по землі.
І мене віта, хоч іноді
В жменю крихіток сипне.
Мить – і знов в колючім інеї
Моя доля десь засне.
Та розквітну знову квіткою
Від душевного тепла,
Запалаю в небі зіркою
Від любові і добра.

МИТЬ НАТХНЕННЯ

У мить таку п’янке натхнення
Зриває дах, струмком дзюрчить,
З небес святе благословення
На крилах янгола летить.
На кожнім кроці – справжня казка.
Рипить незлежаний сніжок.
Торкнулась щік морозна ласка.
Іду між заячих стежок,
І огортає радість душу:
Який пейзаж! Яка краса!
І не впізнать стареньку грушу,
В берізки – сріблена коса.
Мов залицяльник, сонця промінь
Сніжинкам шепче про амур.
У кроні дуба птахів гомін
З гілок обтрушує ажур.
Хотіла б мавкою лишитись
У цьому царстві назавжди,
В природи лоні загубитись,
Не знати горя і нужди,
Щоб кожну мить п’янке натхнення
Зривало дах, в віршах жило,
І відкривалось одкровення,
Торкалось янгола крило.

Дивовижним дотиком кохання

Відкриваю двері в інший світ,
Де здійсняться всі мої бажання,
Де не буде більше тиснуть гніт.
Там метелик крильцями тріпоче,
Б’є натхнення вічне джерело.
З нього буду пити я охоче,
У лелеки випрошу перо
І писати буду без упину,
Все, що маю, – все хлюпну з душі,
Хай проллються мрії за цямрину,
Росами засяють в спориші.
Барвами наповниться красоля,
І сопілка в серці заспіва,
Теплий вітерець повіє з поля,
Відгукнуться гомоном жнива.
Голуб прилетить на підвіконня,
Принесе надії ніжний цвіт.
Усміхнуся, вийду на осоння –
Обійму руками цілий світ.

Баба Домаха

Життя. Який у ньому зміст?
Страждання. Муки.
Радості так мало.
Руйнує доля сподівання міст,
І щастя вік свій в полі продрімало.
Сидить на лавці бабка край села,
Нікому не потрібна, одинока,
Їй доля в коси снігу намела,
Колись була ж красуня ясноока.
Тепер з обличчям бавиться печаль,
І борозни життя не полічити.
Потрух надій розтерзаних причал,
Цю істину дощем не намочити.
Куди сховаєш правду із очей?
Вона і душу, й серце болем крає.
Лиш випростаєш крила із плечей,
Життя їх вмить безжально обдирає.
Сидить старенька. Руки в мозолях –
Ще змалку вона байдики не била,
У наймах працювала і в полях,
Із усіма в війну окопи рила,
Їй пережить немало довелось,
І навіть в шахті не цуралась праці,
А в долі чорне прядиво плелось,
Ніхто їй не приносив хліб на таці.
Як бджілка медом соти наповня,
Так і вона спочинку не шукала.
І сонна колисала немовля,
І мрію на майбутнє все плекала.
Та не судилось. Вмер єдиний син.
Уже давно і діда теж немає.
Осиротіла. Похилився тин.
Лиш туга її серце обіймає.
Ховає сльози. 3 ким погомоніть?
Душа її у пастці, мов комаха.
В житті не часто людям таланить.
Сумує край села стара Домаха.

 

 



Добавить комментарий

 

 

Архів сайту по місяцям:

Архів сайту по рокам: