Останнім часом у засобах масової інформації як центрального, так і місцевого рівня все частіше почала обговорюватися тема патріотизму, про його стан та роль у сучасних умовах життєдіяльності нашої держави України, про завдання сім’ї, школи, громадських організацій у справі його виховання. Риси патріотизму в усі часи були притаманні українському народу.

Одним із прикладів того, яку роль відіграли патріотизм, героїзм та мужність наших батьків і дідів у роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.) є те, що ми не стали рабами німецьких загарбників. Більше того, вони пройшли переможною ходою по території Західної Європи, звільнивши її населення від поневолювачів. І, нарешті, отримали велику перемогу над нацизмом у його логові. Усім звичайно відомо, що ціна цієї перемоги була занадто високою.

Завдяки високому рівню патріотизму наш народ у повоєнний час не тільки відбудував у короткі строки народне господарство, а й були досягнуті високі рубежі його розвитку, що безумовно сприяло підвищенню життєвого рівня населення.

Мегера Олексій ВасильовичРозповім про одного охтирчанина, життя якого склалося занадто коротким, але досить яскравим, наповненим патріотизмом.

Народився Олексій у березні 1915 року у робітничій родині. Після школи навчався у Харківському фабрично-заводському училищі. По закінченні училища, де отримав професію токаря по металу, почав працювати на Охтирському труболиварному заводі. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, відразу ж пішов до Охтирського військового комісаріату з твердим наміром іти на фронт. Та сталося не так, як гадалося. Йому не вдалося переконати воєнкома Лимаря М.Ю. і замість відправки на фронт він отримав білий квиток, бо мав серйозну хворобу серця.

Мегера Марія Василівна, дружина Мегери О.В.До 10 жовтня Олексій брав участь у підготовці заводу до евакуації і мав відбути з ним у глибокий тил. Та в останню мить йому разом з іншими товаришами було доручено виконати на заводі деякі роботи, а потім доганяти завод. Та 14 жовтня 1941 року в Охтирку увійшли німці і Олексію і багатьом іншим довелося залишитися на окупованій території.

Але Олексій все ж таки дочекався свого часу. 23 лютого 1943 року Охтирка тимчасово була звільнена від окупантів. 5-й гвардійський Сталінградський танковий корпус у взаємодії з частинами 309-ї та 340-ї стрілецьких дивізій, переслідуючи розбитого в районі Харкова ворога, оволодів м.Охтирка, того ж дня було завершено і визволення Охтирщини. Мегера Євген Васильович, менший брат ОлексіяАле у зв’язку з контрнаступом противника 11 березня наші війська залишили територію міста та району. І тут Олексій не упустив шансу, щоб все таки піти на фронт разом визволителями.

Сину його Євгену на той час виповнилося 2 роки. Не міг він у цей тяжкий для Батьківщини час сидіти склавши руки на окупованій території. Та ще й менший брат Євген воював, був командиром.

Та за станом здоров’я на передову Олексія не допустили. Службу проходив мінером спочатку у 169-му, потім у 73-му, а наостанок у 112-му воєнно-будівельних загонах на Південно-Західному, а згодом на другому Білоруському фронтах діючої армії. За час служби Олексій неодноразово отримував подяки від командування за бездоганне виконання його завдань. У грудні 1944 року окрім чергової подяки він отримав ще й відріз сукна на костюм. І, як він потім розказував, премійований був за удосконалення і виготовлення міношукача, який набагато полегшував пошук мін.

Довідка про участь у ВВв4 грудня 1945 року Олексій був демобілізований, як народжений у 1915 році, на підставі Указу Президіума Верховної Ради СРСР від 25.09.45 року. Повернувшись додому, влаштувався працювати токарем на Охтирський державний мельзавод №7. Пропрацював він тут майже два роки і після чого перейшов працювати на ливарно-механічний (колишній труболиварний) завод. Тут він прославився як раціоналізатор. Йому доручалося запускати у виробництво новее технологічне обладнання.

Військовий квіток Мегери О.В.За місяць до того, як він пішов із життя (а покинув він цей світ у 35 років), йому 29 квітня 1950 року була (мовою оригіналу): «Вынесена благодарность за проявленный патриотизм и любов к труду». Тут, на мій погляд, керівництвом заводу булла дана висока оцінка його життєвому кредо. І можливо, Олексій Мегера О.В. м.Харків, 1936 р. учень ФЗНВасильович не надавав особливого значення своїм вчинкам. За нього це робили його товариші, керівники.

А був Олексій Васильович Мегера батьком автора цього нарису. Я пишаюся тим, що мій батько був патріотом по життю, до останнього свого подиху, зробив свій вклад у велику Перемогу над фашизмом.

При цьому дружина Олексія Васильовича Марія Василівна, моя мама, під час прощання зі своїм коханим чоловіком дала слово присвятити своє життя трьом осиротілим діткам. І вона свого слова дотрималася – як то кажуть, вивела їх у світ.

Член історико-краєзнавчого клубу «Охтирські гусари» Євген МЕГЕРА



Добавить комментарий