Щоразу день 22 червня своїм приходом нагадує нам, сучасникам, про початок Великої Вітчизняної війни, про ті жахіття, які довелося пережити нашому миролюбному народу, який зроду ні на кого першим не йшов війною. Переглядаючи потьмянілі від часу фотокартки, Олександра Михайлівна Бодяк поринає у спогади про своє нелегке життя, у роки далекої воєнної юності. І хоч у лютому цього року їй виповнилося вже 93 роки, вона згадує всі події так, ніби вони сталися вчора.

Мама Олександри (праворуч) з сестрою Ксенією.  30-ті рокиПерші випробовування долі почалися для маленької Шури в роки голодомору. Сім’я жила в Охтирці поблизу залізничної станції. Батько працював залізничником, будував вузькоколійку до Чупахівського цукрозаводу, мама виховувала трьох дітей, старшого Андрія, Шуру і на два роки молодшого Мітю. Коли стало зовсім сутужно, Андрія забрали до себе родичі, а Мітя сам поїхав у Литву на заробітки, там і помер.

- Залишилися ми вдома вдвох із мамою. Що було їстівного, вона віддавала мені, а сама слабшала з кожним днем, аж доки її не забрали в лікарню. Приходить на другий день санітарка, стукає у вікно й кричить: «померла ваша мати, якщо хочете, забирайте самі тіло і хороніть, а то заховають у загальній могилі». А в хаті я сама-самісінька, пухла з голоду, що не могла й кроку ступити. І зрозуміла я своїм дитячим розумом, що не стало на світі моєї найдорожчої людини, а в голові була тільки одна думка: їсти, їсти, їсти…», – згадує Олександра Михайлівна.

Щоб виходити доньку, її батько щовечора долав по десять кілометрів від місця роботи до дому, щоб принести їй недоїденого самим якогось супчику. Трохи оклигала, почала ходити до школи. Що то за уроки були, коли і діти, і вчителі ледве не падали з ніг від голоду. Годували в ті часи тільки армію. Якось Шура йшла вулицею Леніна додому. Сили не було, переходила від лавочки до лавочки, щоб відпочити трохи. Якийсь солдатик пожалів дівчинку і дав їй сухарика і грудку цукру. Наче сили їй додалося від людської доброти, пішла далі і бачить, що сидить під забором знесилений юнак, тільки очі світилися на його худющому обличчі.. дістала Шура солдатський подарунок і дає його парубку, а він руки не в змозі підняти. Поклала на коліна сухарик із цукром, та й пішла додому. Хто знає, що було далі? Хотілося щиро вірити, що чоловіку той шматочок зміг врятувати життя, адже інколи таке бувало. Хоча мертвяків тоді по вулицях лежало чимало і вони вже нікого не лякали. Помирали селяни, які тікали з одного голодного краю в другий, сподіваючись, що там краще, а знаходили смерть. Помирали жителі міста. Залишившись у домівці сам на сам з голодом, виповзали з хати на вулицю, щоб їхній труп підібрали труповози – це були найняті місцевою владою люди, які їздили вулицями й збирали і мертвих, і напівмертвих, складали їх на підводу і захоронювали на кладовищі у одній загальній могилі.

У такий самій могилі на кладовищі біля залізничної станції поховали і Шурину матір. А через два роки батько оженився вдруге. Йому було 46 років, а мачусі 29. На Шуру лягли всі домашні клопоти, потім ще й няньчила двох братиків, які з’явилися на світ один за одним.

- У нас огороду біля хати майже не було, то брали земельну ділянку на Ударнику, це там, де зараз Курган Бойової Слави. Брала возика, лопату чи сапачку, і звідтіля вручну тягала урожай додому. Щоб вийти на вулицю посидіти на лавочці, то Боже збав! Подружки можуть погуляти, а мені вгору ніколи глянути, а іграшок зроду не бачила, – розповідає Михайлівна, як вона попросила її називати. Не змогла навіть восьмирічку закінчити, хоч навчалася дуже добре, мріяла вступити до медичного училища, стати фельдшером. Не вийшло, бо батько сказав, що у нього немає за що вчити доньку. А тут сусіда запропонував роботу – на міський вузол зв’язку набирали учениць телефоністок. Тому довелося кидати школу та йти працювати.

Іван БодякЄдиний, хто переймався долею дівчини, був Пилип Андрійович Михайленко, (той самий, який у роки війни очолював партизанський загін під Охтиркою, був зраджений і розстріляний німцями. В його честь названий провулок Михайленка). Його мати і мати Шури були рідними сестрами, обидві померли у молодому віці і Пилипа теж виховувала мачуха, тож він знав ціну мачушиної ласки. Тож коли двоюрідній сестрі виповнилося 18 років, він зісватав її з порядним чоловіком, своїм другом Іваном Бодяком. Оце тобі, каже, буде і за батька, і за матір, чоловіком на все життя. Іван був вхожим у дім Михайленків, які жили там, де нафтобаза. У них щось було на зразок червоного куточка чи хати-читальні, де збиралась молодь, інтелігенція, читали газети, книги, приходив Петро Білинник і всі співали разом.

Весілля відгуляли скромне, 10 серпня 1940 року. Іван Бодяк, хоч і старший на десять років, але дійсно протягом всього життя був надійною опорою родині. Молоду дружину після весілля він забрав у Харків, де працював на 48-му заводі Малишева. Він був дуже висококваліфікованим робітником і знав усе виробництво, специфіку усіх цехів досконально. Тому, коли почалася війна, його призвали в розпорядження 4-го Українського фронту. Був сформований потяг, який називали танковим санітаром, бо це пересувний ремонтно-механічний завод, який на ходу ремонтував танки та іншу військову техніку. Шура працювала разом з Іваном, їздила з ним тим потягом до 1943-го року, поки не створили на його базі 7-му бронетанкову літучку.

Олександра  (праворуч) разом  Олександра  ( раворуч) разом  Олександра  (праворуч) разом з фронтовою подругою. 1943рік з фронтовою подругою. 1943рік з фронтовою подругою. 1943рік- Наш залізничний завод їздив вздовж лінії фронту, щоб оперативно відновлювати техніку і повертати її в робочому стані. Доводилось постійно перебуувати під бомбардуванням, обстрілами. Як налетять, то від вагонів стрибали на всі боки, і в трясовину потрапляли, і в очеретах ховалися. Потім ремонтували пошкоджені вагони, заново збирали верстати і знову їхали, знову день і ніч працювали.

Коли сталося переформатування пересувного заводу мене залишили на стаціонарі, спочатку в Махачкалі, а потім в Тбілісі, на 31-му Таганрогському авіазаводі, де я й працювала до кінця війни. А чоловік поїхав регулювальником танкових моторів на фронт. Був нагороджений Орденом Вітчизняної війни, медаллю «За бойові заслуги», мав ще якісь нагороди, якими ніколи не любив вихвалятися, – так згадує Михайлівна.

Після перемоги подружжя Бодяків почало мирне життя. Іван Акимович пішов працювати на 11-й завод, виконував спецзамовлення по військовому відомству, був дуже знаючим спеціалістом, якого особливо поважав директор підприємства Семен Петрович Гафанович. Шура пішла на своє попереднє місце на вузол зв’язку, де й працювала до виходу на пенсію.

За сумлінну працю Івану Акимовичу давали від заводу квартиру в першому заводському триповерховому будинку по вул.Жовтневій, 23, до речі, по сусідству з Гафановичами. Та свекруха не хотіла переїджати з свого маленького будиночка по провулку Дружби ні за які блага. Довелося відмовитися.

Олександра Михайлівна з донькою Іриною- А що, може й правильно, заспокоювала мене тоді Гафановичка, з якою я дуже дружила. Каже: «От варишь суп, нужен укропчик. Ты в домашнем халатике выскочила на огород, вырвала что тебе нужно и сварила. Все свеженькое и вкусненькое. А мне, чтобы купить за пять копеек пучок укропа, если я его забыла сразу купить, нужно переодеться, причесаться, подкрасить губы и сходить на рынок. Так что преимущества очевидные». Тоді ми з чоловіком взяли 1200 рублів позики, яку поки виплатили, ледве самі не загнулися. Але будиночок добудували самостійно.

Троє дітей – син Юра і доньки – близнята Іра і Надя теж допомагали, як могли. Всі канікули вони заробляли собі на шкільну форму, працювали то на плодопитомнику, то на засолзаводі. Виросли працьовитими, розумними і порядними людьми. На жаль, Юра трагічно загинув, але є невістка і два внуки, які живуть у Сумах. Донька Надя живе у Києві, вона Заслужений фельдшер України. Донька Ірина живе в Охтирці і щодня дбає про мамине здоров’я та про затишок у її оселі.

Внучка Оксана (праворуч) на зустрічі з президентом України на врученні золотої  медалі. 1999 рік.Олександра Михайлівна сприймає все, що її оточує, з цікавістю і щирим молодечим запалом. І в цьому, здається, теж криється секрет її довголіття. У неї ще густе, майже не торкнуте сивиною чорне волосся, здоровий рум’янець на щоках, доброта в очах. Вона жалкує, що забулася перед фотографуванням підфарбувати губи, хоча помада є біля дзеркала.

- Я хочу ще пожити, щоб дочекатися миру для України в сьогоднішній війні, яку я не розумію і не сприймаю серцем. Я хочу побачити Україну щасливою і стабільною, щоб мої діти і онуки, а потім і всі наступні покоління жили у мирі і злагоді, – побажала Олександра Михайлівна Бодяк усім вам.

Записала Л.Меркульцева



Добавить комментарий