Правду кажуть, що справжніми вчителями не стають, ними народжуються. Валентина Сергіївна вже з дитинства мала вчительські задатки. Вона розповідала, що дідусь подарував їй у три роки велику азбуку із зображенням звірів. Дівчинка вивчила всі букви, а тоді почала вчити грамоті інших:

- Були тяжкі повоєнні роки. Жінкам треба на роботу йти, дитсадка не було, тому зводили дітей докупи у одну хату і давали роботу – намішають кукурудзу, горіхів, квасолі, соняшнику і треба було перебрати. Насіння та горіхи можна було з`їсти. Діти перебирають, а я їх навчаю букви писати на корі з бузини, з якої сама робила придатні для письма листочки. І так сердилася, як хтось не розумів, що я пояснюю.

Валентина Ковалюха на своєму подвір’ї

У школі малій Валі було так скучно, адже вона вже знала програму першого класу, що матері доводилося деркачем гнати доньку до класу. Тому вчителька почала давати їй додаткові завдання, займатися з двієчниками. Тому зрозуміло, що після відмінного навчання і успішного закінчення школи шлях дівчині був один – до педучилища.

Отримавши вільний диплом і не маючи вдома роботи, Валентина разом з кількома друзями поїхали на комсомольську будову на Східний Казахстан. А там представників робітничих професій було вдосталь, зате вчителів не вистачало. І Валентину направили в село, де жили українці і була українська школа. Там і пропрацювала свої перші три роки, доки в армії був її коханий Дмитро. А потім як не просили залишитись, поїхала додому і вийшла заміж. Здобули разом вищу освіту, попрацювали по різних школах, доки не осіли остаточно в Рибальському. На жаль, любимий чоловік пішов уже з цього світу. Та Валентина Сергіївна одинокою себе не відчуває, адже її ніколи не забувають ні колишні колеги, ні ті, хто прийшов їм на заміну, ні колишні учні та однокурсники, які підтримують зв’язки. На дозвіллі ще й вірші пишуться, деякі ми друкували у нашій газеті. А нещодавно ми отримали від неї такого листа:

У далекому 1952 році 1 вересня продзвенів перший дзвінок у Охтирському педучилищі для 120 випускників, дітей війни з Сумщини, Полтавщини і Харківщини, які обрали професію вчителя початкових класів – найгуманнішу і найпотрібнішу.

Перший урок. Зайшла в клас красива струнка вчителька. Уважний погляд добрих очей, чарівна усмішка. Це була Білан Софія Лук`янівна, наш класний керівник. Вона стала для нас мамою не лише на чотири роки навчання, а на все життя.

Чуйні, талановиті наставники повели нас стежинами життя. Давали не лише теоретичні знання, але ділилися життєвим досвідом, були для нас прикладом у всьому. Швидко промайнули роки навчання. Ми одержали знання, пройшли практику у кращих вчителів району, готові були їхати на роботу в школи, але… це були роки, коли почали закривати педучилища, не давали призначень на роботу у навчальних закладах.

Ще в роки навчання ми слухали радіопередачі про освоєння цілинних земель, про будівництво нових міст, шахт, електростанцій у східних регіонах Союзу. Ми готували концертні програми, виступали на підприємствах, а на зібрані гроші купували і відправляли подарунки цілинникам.

Педагогічний колектив педучилища

2 липня 1956 року, 60 років тому, стало останнім днем не лише для нас, випускників, але й для училища. Тому після випуску з училища, не маючи роботи за отриманою спеціальністю, значна частина випускників подалася на новобудови, на цілину.

Ми були молоді, не боялися труднощів, не цуралися ніякої роботи. І де б ми не працювали, де б не жили, нас видавало наше виховання, дисципліна, культура поведінки, ерудиція. Все це було закладено нашими наставниками з Охтирського педучилища.

Майбутні педагоги готують посилки цілинникам

Швидко плине час. Ми жили в різних куточках країни. Більшість продовжили освіту в педагогічних вузах, знайшли роботу по професії, але завжди пам’ятали в Охтирці адресу по провулку Шкільному, де жила наша мама Соня. Туди ми посилали листи, телеграми і таким чином підтримували зв’язок з однокласниками. Через 25 років наш дружний випуск зустрівся саме у мами Соні. Запросили і наших наставників. Це була незабутня зустріч, на якій ми прийняли рішення збиратися через кожні 5 років. І вони неодмінно відбувалися.

На 50 років зібрався весь курс. Не було вже з нами нашої дорогої Софії Лук`янівни та її чоловіка Олександра Васильовича, але нас приймала їхня донька і наша названа сестра Зінченко Лідія Олександрівна, лікар вищої категорії.

Зустріч випускників через 25 років

Невблаганний час уже забрав багатьох однокурсників, а з наставників ще живі Анатолій Вацлавович Касацький і відомий не лише в Охтирці художник, наш учитель малювання (чим ми дуже пишаємось) Іван Григорович Шаповал. А ми, 79-80-річні, продовжуємо спілкуватися, розділяємо радість, підтримуємо в скруту і не старіємо душею.

З ювілеєм Вас, мої дорогі друзі, однокурсники, випускники Охтирського педучилища. Бажаю здоров`я, оптимізму, миру і злагоди кожній людині, кожній родині і нашій рідній Україні.

Записала Л. Меркульцева



Добавить комментарий

 

 

Архів сайту по місяцям:

Архів сайту по рокам: